— Гей, принцесо! — до мене долітає незнайомий голос.
Обертаюся. Перше, що бачу — абсолютно без смаку підібраний одяг хлопця, який, приклавши руку до очей, щоб захистити їх від сонця, дивиться на мене, яка сидить на дереві. Вирішивши, що співрозмовник не вартий моєї уваги, відвертаюсь і продовжую теліпати ногами, дивлячись у порожнечу.
Уже й забути встигаю про те, що мене відволікали, коли гілка поряд підозріло хилиться. Я мало не падаю вниз. Останньої миті вдається схопитися за стовбур і залишитися на місці. Коли трясіння закінчується, різко обертаюся до того, хто перешкодив моєму усамітненню вдруге. Маю намір висловити йому все, що думаю, але в останній момент зависаю на його усмішці. Широкій та щирій. На широко розкритих зелено-зелених очах.
— Так і знав, що сподобаюся, коли звернеш на мене увагу!
Пирхаю й відвертаюся. Нагадую собі, що найкраще рішення для таких задерик — повний ігнор.
— Гей… образилась?
Хлопець безцеремонно хапає мене за плече й намагається розвернути до себе. Я різко смикаю рукою, скидаючи його загребущу долоню, і з обуренням видаю:
— Охамів? Чи у вас тут так заведено — мацати все, що підвернеться під руку?
— У вас?
— Так, у вас… у цьому… цьому… богом забутому селі!
Мене за згадки про те, де перебуваю, огида пробирає. Так і морщу ніс, а потім стрибаю на землю, щоб піти звідси якнайдалі. Досі не можу повірити, що батьки сплавили мене сюди, а самі вирушили у своїх справах.
Мама — до Парижа на якийсь важливий показ, а батько — у відрядження. Саму мене залишати вдома не захотіли. Мене! Дорослу, сімнадцятирічну, яка має адекватних друзів, не захотіли! Й оскільки друзі батьків теж полетіли на відпочинок, було ухвалено рішення відправити мене до бабусі. Ми, мовляв, бачимося рідко! До нас, у цивілізацію, бабуся їхати геть-чисто відмовилася, тому сьогодні вранці в цю Тмуторокань мене привіз тато особисто. І залишив!
— Гей, принцесо! — наздоганяє мене хлопець, але більше не чіпає, дякувати богу.
Я продовжую мовчати. Гляди й сам відвалить!
— У нас сьогодні свято. Ми всі збираємося сьогодні біля річки. Палитимемо багаття і співатимемо пісні під гітару. Якщо хочеш — приєднуйся. Я тебе з друзями познайомлю. Я, до речі, Матвій.
Хлопець безцеремонно обганяє мене, зупиняється попереду і простягає руку. Гарний він, звісно, не переказати. Жив би в місті — дівки б шиї скручували, а так… кому він тут потрібен?
Руку я йому, звісно, не простягаю. Мовчки обходжу його та йду до хати. Добре, вона недалеко знаходиться. Жодного знайомства не буде. Вигадаю, як звідси звалити, і відчалю. На автобус сяду — й до міста, а далі подивимось. Щоправда, готівки в мене немає, а про епл пей, певна, тут і не чули.
Пізно думаю про те, що гроші можна було спитати в цього Матвія, але коли обертаюся, його вже і слід прохолов. До хати заходжу похмура, проте бабусі весело. Онучка приїхала, вона радіє, на стіл накриває, варення виставляє, яке я не їм через надлишок цукру. Але щоб бабусю не образити, сідаю за стіл і погоджуюся попити чай.
— Бачила, Матвій до тебе підходив. Гарний він, правда? Статний такий, високий, — нахвалює бабуся. — Ти йому, мабуть, сподобалася.
— Ой, ба, — відмахуюсь.
— Сподобалася-сподобалася! Я точно знаю. Ти тут головна красуня тепер, а він — перший хлопець на селі.
— Що мені твоє село, ба? — хмикаю. — У мене в місті знаєш які хлопці?
— Які?
Щойно бабуся питає, намагаюся пригадати та наділити їх особливими якостями, але якось не виходить. Впевнена, що будь-який із них на жодне дерево не заліз би, та і взагалі до мене знайомитися не підійшов. Змінилися тепер хлопці, іншими стали, від дівчат теж чекають першого кроку, а я не крокую. Дуже мені треба. Самі мусять. Ось як Матвій, тільки не в цих нетрях.
— Отож-бо, — бабуся розцінює моє мовчання по-своєму. — Бачила я цих твоїх хлопців. Не зрозумієш так одразу, що це хлопець!
— Багато ти, ба, розумієш!
— Багато, — заперечує. — Твій дід знаєш яким був? Ух!
Щойно вона це каже, сумувати починаємо синхронно, бо дідусь у нас і справді таким був. Навіть у старості не розгубив ні своєї краси, ні сили духу, ні мужності. Завжди за бабусю горою стояв, але пішов із життя через хворобу. Раптово та несподівано.
— Не будемо про сумне… У тебе на вечір які плани?
— Жодних.
— Допоможеш мені Зорьку мою з пасовища привести? Я зазвичай сама давала раду чи хлопців просила, але в них сьогодні свято, не хочу нікого напружувати.
Бабусину корову я страх як боюся, але допомогти погоджуюся.
Щойно починає сутеніти, йдемо кудись у бік лісу, де прив’язана бабусина корова. Поки її ловимо, уже неабияк темніє, тож я з побоюванням на ліс поглядаю. Не знаю, є в цьому селі вовки чи ні, але перевіряти не хочеться. Де гарантія, що вони кинуться на величезну корову, а не на нас?
Додому йдемо насилу. Зорька намагається втекти, але спільними силами її утримуємо. Дорога наша проходить повз річку, де вже зібралися хлопці та дівчата. Я щиро вважала, що в цьому селі я одна єдина молода, але ні, молоді доволі багато. І багаття вже розкладене.
#332 в Молодіжна проза
#69 в Підліткова проза
#2895 в Любовні романи
#668 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 10.07.2024