Перший бій

Двоє військових, пілот та технік, мов прикипіли очима до великого монітора, розміщеного на сіруватій стіні, на якому транслювався бій двох планетарних літаків-винищувачів. По обидві сторони від нього розташовувалися ряди щільно замкнених герметичних дверей, по п’ять з кожного боку. Над найближчими горіли зелені лампочки.

Складалося враження, ніби на дисплей виводилася пряма трансляція — винищувачі виглядали напрочуд реально. Але віртуальну реальність видавало неприродно безхмарне небо, ракурси камери, яка намагалася вловити найцікавіші моменти повітряної дуелі та інколи ніби «прилипала» до хвоста однієї з машин. Винищувачі активно обмінювалися ударами — небо прорізали черги автогармат, інколи з крил зривались ракети й хижими пташками летіли до цілі, але пролітали надто далеко для того, щоб ворожа машина потрапила під вражаючі елементи, розкидані вибухом боєголовки.

Парочка спостерігачів виглядала зосередженими — жодних жартів чи розмов. Лише пильна увага за маневрами супротивників. Нарешті пілот у званні капітана, озвався до свого товариша:

— Послухай, Андрію. Хто цей старший лейтенант?

Той, кого назвали Андрієм, і хто носив нашивки майстер-сержанта, лише мовчки знизав плечима. Військові техніки повинні були частіше контактувати з новенькими пілотами, але йому персонально «такого щастя» не випало.

— Звідки я знаю? Його тільки півмісяці тому, разом з кількома іншими, перевели на нашу базу з навчального центру. Можу сказати лише й так відоме — він, та й інші члени його групи, старші за віком від звичайного новобранця. А це вже дивно. Так що — або йому не дають підвищення через проблемний характер чи недостатню підготовку, або… — й замовчав. Здавалося, що йому не хотілося розвивати цю тему далі.

Капітан хотів було щось відповісти чи запитати, але передумав і знову приділив увагу повітряному бою на моніторі. Й виглядав досить здивованим. І для цього була підстава — невеличкий яскраво-червоний «F-110», застаріла вже модель, яку зняли з виробництва років шість тому, переслідував чорного наднового «Stalls-1000», на яких пересіли всі прогресивні пілоти-винищувачі атмосферної авіації кілька років тому. Зараз настав момент, коли чорний витягнутий трикутник найновішого «невидимки», намагався скинути з хвоста стрілоподібного винищувача зі змінною геометрією крила. А той «приклеївся» до своєї жертви й, видно, не збирався звідти «відклеюватись». З погляду підготовленого сучасного винищувача це було чимось за межами здорового глузду.

— Ні сорому, ні совісті, — промовив бойовий пілот. — Цікаво, звідки такого кадра викопали?

Андрій знову знизав плечима, проте по його посмішці було видно, що цей дивний новоприбулий техніку сподобався.

— Звідки я знаю? Я ж не психолог, не пілот, а всього лише технік… Між іншим, доходили тут до мене чутки, — додав він пошепки, змовницьки підморгуючи своєму товаришу й пальцем запрошуючи того наблизитись, — що цей кадр мітить пересісти на «Сокола». Сподівається потрапити на авіаносний лінкор класу «Материк». Причому — мітить на «Токіо», а не аби куди.

Пілот скоса зиркнув на приятеля й поліз до кишені, щоб дістати дорогу сигару. Погляд у нього став відсутнім і ніби зануреним вглиб самого себе.

— Джоне, — Андрій, хмуро посміхаючись, вказав пальцем на червоний застережливий напис на стіні. — Тут палити не можна. Заборонена зона.

Капітан спинився, покрутив сигару в пальцях, й з жалем сховав її — догани діставати зовсім не хотілося. Потер собі потилицю, важко зітхнув.

— В еліту мітить, значить? Невже бажає потрапити до «Альфи»? Самогубця якийсь…

Завершити думку він вже не встиг — у кімнаті щось гулко грякнуло, обидва військових смикнулись, а на моніторі чорний винищувач «Stalls-1000» розквітнув тюльпаном вибуху й розвалився на купку уламків, які розліталися увсебіч — «F-110» зумів поцілити у двигун противника з автогармати. І тепер крутився в повітрі, перевіряючи, чи не вижив пілот противника.

Нарешті невеликі дверцята, виготовлені «під дерево», по обидва боки від монітора розчинилися із тихим протяжним свистом. З лівої вийшов пілот «Stalls-1000»,  а з правої — «F-110».

Пілотом «Stalls-1000» виявився невисокий, худорлявий, жвавий сорокап’ятирічний китаєць. Хоча за зовнішнім виглядом йому можна було дати від сили тридцять — настільки молодим було усміхнене обличчя. Вік видавало сріблясте коротке волосся та очі, у яких світився якийсь дивнуватий вогник. Такий можна було спостерігати лише в тертих військових. Майорський мундир з декількома колодками був зразково чистим, хоча й дещо зім’ятим — видно було, що у капсулі «реальності» довелось таки покрутитись. Кашкет з красивою емблемою Військово-повітряних сил лежав на невеличкому столику по центру кімнати, звідки майор його підняв та одягнув, здивовано про щось міркуючи й дивлячись крізь всіх.

Пілот «F-110»-го був високим струнким хлопцем трохи старше двадцяти років на вигляд. Його очі світились веселими вогниками, а на обличчі прямо таки сяяла радісна посмішка. Яка враз розтяглась, що називається, від вуха до вуха, щойно він побачив глядачів. Але в ній не було зневаги, лише якесь, наче дитяче, зухвальство. На його голові стирчала зім’ята пілотка, з-під якої вибивалося світле, кольору достиглої пшениці, волосся, а ремонтний комбінезон перебував у жахливому вигляді — здавалося, що він заліз до капсули прямо з моторного відсіку винищувача. Численні плями мастила, гідравлічної рідини та якихось інших рідких сполук вкривали його мало не повністю. Прямо не пілот, а якийсь заклопотаний технік…

Юнак знову щасливо всміхнувся, вклонився майорові за китайським звичаєм, не відриваючи від нього очей, і лише після цього розпрямився, прийняв стійку вільно та почав розминати собі шию. Лао, звично відповівши підлеглому на вітання, почухав потилицю, недовірливо зиркаючи то на новачка, то на капсули. Видно було, що йому не вірилось, що його «завалили».