Розділ 12

Розбите дзеркало 

Кажуть, якщо розбити дзеркало — це на сім років нещастя, але Артем не знав, скільки життів знадобиться йому, щоб зібрати докупи те, що колись було їхнім усесвітом, адже зараз, дивлячись на власне бліде відображення у запітнілому склі, він бачив лише суцільну сітку глибоких тріщин. Стосунки із Софією не просто зіпсувалися чи дали тріщину, вони розлетілися на дрібні, гострі як бритва друзки, і кожна випадкова спроба згадати бодай один теплий момент із минулого тепер лише глибоко різала його зсередини, залишаючи невидимі рубці, які ніяк не затягувалися. Вони остаточно, безповоротно й моторошно перестали спілкуватися, і в цьому німому фіналі не було ні гучних сцен, ні взаємних звинувачень, ні нічних з'ясувань стосунків у повідомленнях, а натомість між ними виросла товста, глуха й абсолютно непробивайна стіна, яка міцнішала з кожним спекотним літнім днем. Коли вони зрідка й цілком випадково перетиналися поглядами на порошних вулицях їхнього району, Софія дивилася прямо крізь нього, з такою крижаною байдужістю й порожнечею, наче на його місці стояв звичайний стовп чи висів шматок старого плаката, і від цього погляду Артем щоразу почувався так, ніби він — абсолютне ніщо, порожнє місце, привид, якого ніколи не існувало в її житті. Ця всеохопна пустеля в її колись рідних очах випалювала в ньому залишки будь-якої підліткової впевненості, змушуючи вірити, що всі ті затишні розмови, спільні прогулянки та обіцянки йому просто наснилися або відбулися з якимись зовсім іншими людьми в паралельній реальності. Усе довге літо пролетіло перед очима суцільною, нудною сірою смугою, позбавленою сенсу, і перший день вересня зустрів їх галасливою шкільною лінійкою, яка офіційно ознаменувала їхній перехід у дев'ятий клас. Ця проста й очевидна думка вдарила Артема в груди далеко не одразу, але коли посеред урочистих промов директора він раптом усвідомив її вагомість, дихати в задушливому натовпі стало майже неможливо, адже дев'ятий клас означав неминучий фінал, останній спільний рік під дахом цієї старої школи, останні дев'ять місяців, коли вони ще сидітимуть у сусідніх кабінетах, стикатимуться ліктями у коридорах і дихатимуть одним і тим самим важким повітрям. Далі на них чекав невідворотний випускний, роздоріжжя, коледжі, інші профільні класи, абсолютно нові компанії та чужі люди, а це означало, що невидимий таймер уже ввімкнувся і почав свій безжальний зворотний відлік, де кожна хвилина цієї гнітючої мовчанки коштувала занадто дорого. Він прекрасно розумів, що не зможе пересилити себе й підійти до неї просто так, посеред заповненого дітьми коридору, тому що дурна підліткова гордість, паралізуючий страх почути чергову відмову і глибокий розпач намертво сковували його тіло щоразу, коли він бачив її силует. Саме в ці моменти абсолютної безвиході, сидячи вечорами у своїй напівтемній кімнаті, Артем почав гарячково будувати план — масштабний, відчайдушний, майже безумний план, який став його єдиною рятівною соломинкою, що утримувала його на плаву і не давала остаточно потонути в депресії та підлітковій самотності. Він вирішив, що терпітиме, збиратиме сили й мовчатиме весь цей довгий навчальний рік, щоб потім, наприкінці травня, коли навколо пануватиме атмосфера свята, а в повітрі пахнутиме квітучими каштанами, усе сказати їй на випускному вечорі під час фінального танцю. У його змученій уяві ця сцена виглядала ідеально, кришталево чисто й кінематографічно: теплий травневий вечір, залите золотим заходом сонця шкільне подвір'я, заповнене схвильованими батьками, вчителями та спалахами фотокамер, і вони удвох, посеред майданчика, починають танцювати свій випускний вальс, у чому він не сумнівався ні на одну єдину мить. Артем залізно, до найдрібніших деталей пам'ятав, як ще минулого року їхня класна керівниця, уважно спостерігаючи за ними під час якогось шкільного заходу, щиро усміхнулася й гучно, так, щоб чули всі навколо, сказала, що Артем із Софією просто ідеально підходять одне одному за зростом, рухаються в одному пластичному ритмі й виглядають як уже готова, бездоганна пара для майбутнього випускного вальсу. Ті слова, які тоді змусили його серце шалено битися від солодкого передчуття, тепер перетворилися на міцну, непохитну внутрішню впевненість у тому, що вчителька обов'язково поставить їх разом, адже в її очах вони залишалися найкращим дуетом класу, і ніяка особиста мовчанка не могла змінити цього візуального ідеалу. Він прокручував цю майбутню сцену в голові тисячі разів, уявляючи, як зазвучить перша велична мелодія, як він уперше за стільки місяців торкнеться її руки, відчуваючи знайоме тепло шкіри, і як вони почнуть кружляти серед інших пар, тримаючи ідеальний такт і дивлячись тільки одне на одного. Цей уявний танець мав сховати їх від усього світу, заглушити шепіт натовпу, і саме під час фінального акорду, коли вона міцно триматиме його за плечі й не зможе просто так розвернутися й піти геть, він зазирне в глибину її очей і нарешті випустить на волю все те, що збиралося, кипіло й душило його зсередини протягом усього цього страшного року тиші. Такий відчайдушний задум став його надійним емоційним щитом, який дозволяв спокійно приймати її холодні погляди на уроках, удавати перед однокласниками, що йому байдуже, і терпіти будь-яку порожнечу навколо,

 адже глибоко в душі він знав, що наприкінці цього дев'ятого класу на них обов'язково чекає їхній спільний вальс, який стане останнім, вирішальним шансом склеїти це прокляте розбите дзеркало.