Розділ 11

Наосліп у темряві

Дні почали зливатися в одну суцільну сіру смугу, де кожен ранок приносив лише нове розчарування, а шкільні кабінети перетворилися на мінне поле, де один необережний погляд міг підірвати залишки спокою. Артем намагався завантажити себе навчанням, годинами сидів над конспектами й робив усе, щоб не думати про дівчину, яка сиділа всього через два ряди від нього, але її мовчазна присутність відчувалася гостріше, ніж будь-який крик. Софія теж тримала дистанцію, вона стала частіше залишатися після уроків, допомагала вчителю з організацією нових занять і наче навмисно робила все, щоб їхні графіки більше ніде не перетиналися. Одного вечора, коли на вулиці вже закрутилася перша осіння прохолода, а в коридорах вимкнули частину освітлення, Артем затримався біля розкладу, намагаючись розібратися зі змінами на наступний тиждень. Раптом двері кабінету неподалік відчинилися, і у слабкому світлі ламп з'явилася Софія, яка несла важку стопку підручників, очевидно, допомагаючи вчителю розібрати шафи після уроків. Хлопець автоматично ступив назустріч, бажаючи перехопити важку ношу, але Софія лише різко відсахнулася, ледь не впустивши книжки на підлогу, і в її очах на мить промайнув справжній, неприхований страх навпіл із роздратуванням. Цей короткий спалах емоцій розбив удавану байдужість, яку вони плекали останні дні, і Артем нарешті зрозумів, що її спокій був лише крихкою маскою, за якою ховався такий самий нестерпний біль. «Досить, Софіє, я просто хотів допомогти, чому ти тікаєш від мене, наче я твій найгірший ворог?» — із гіркотою запитав Артем, відчуваючи, як у грудях закипає образа, але дівчина лише міцніше притиснула до себе книжки, вирівняла дихання й відповіла, що інколи вороги бувають чеснішими за тих, кому колись вірив беззастережно. Вона поспішила до виходу, залишаючи його посеред напівтемного коридору, де відлуння її кроків звучало як вирок. Артем дивився їй услід, відчуваючи, як темрява навколо стає дедалі густішою, а кожен наступний крок уперед здається рухом наосліп по тонкій кризі, але тоді я ще не знав, що ми вже давно переступили межу, за якою зворотного шляху просто не існує.