Розділ 8

Спільний проект 

Якщо Артем наївно думав, що найважчим моментом була та розмова в глухому кутку коридору, то вже наступні кілька днів довели, як сильно він помилявся. Тоді він власноруч спалив мости, а тепер був змушений стояти на згарищі й задихатися від диму власної дурості. Софія прийняла його жорстокі правила гри миттєво. Вона більше не шукала з ним зустрічей, не намагалася зазирнути в очі й не чекала біля кабінетів. Па більше, тепер вона робила все, щоб їхні траєкторії в навчальному закладі взагалі не перетиналися. Артем помічав це щодня, кожною клітиною тіла відчуваючи, як ретельно вона прораховує свої маршрути. Якщо він заходив до їдальні, вона залишала свій столик ще до того, як він устигав підійти до роздачі. Якщо він стояв біля розкладу, вона проходила повз, навіть не повернувши голови в його бік, тримаючись підкреслено весело й невимушено з іншими однокласниками. Ця її нова, холодна відстороненість була гіршою за будь-які крики чи звинувачення. Глибока образа, яку він завдав їй своїми словами про «дитячі хованки», перетворилася для Софії на міцний панцир. Вона викреслила його так рішуче, ніби тих років міцної дружби, нічних розмов і спільних секретів ніколи й не існувало. Артем опинився в пастці, яку сам же й сконструював. Оскільки він сам сухо відрізав, що для неї немає місця в його планах, його клята чоловіча гордість тепер не дозволяла йому просто підійти, перепросити й визнати, що він усе вигадав через безглузді ревнощі до її двоюрідного брата. Він ховав погляд у телефоні, вдавав, що йому байдуже, сміявся з якихось чужих жартів, але всередині все вило від усвідомлення: вона поруч, на відстані кількох кроків, але водночас — недосяжна, мов інша галактика. І найстрашнішим було те, що вона мала на це повне право. Рятувальне коло, яким для Артема була можливість просто ховатися за спинами інших, гучно лопнуло в п'ятницю на уроці літератури. Вчителька, не зважаючи на внутрішні драми підлітків, оголосила про масштабний творчий проєкт, який потрібно було підготувати в парах до кінця наступного тижня. Артем навіть не встиг подумати, до кого приєднатися, як над класом пролунало вироком: Артем та Софія— ви працюєте разом над темою „Втрачені ілюзії в романтизмі“». Почувши це, Артем заціпенів. Він повільно повернув голову в бік Софії й вперше за кілька днів зустрівся з нею поглядом. У її очах на мить спалахнула паніка, яка майже одразу змінилася вже знайомою холодною рішучістю. Вона підняла руку, намагаючись стримати тремтіння в голосі: «Олено Василівно, а можна мені змінити пару? Я б хотіла працювати сама». «Софія, ніяких винятків, — відрізала вчителька, навіть не відриваючись від журналу. — Пари сформовані за списком для балансу оцінок. Розподіляйте обов'язки й готуйтеся». Після дзвоника Софія збирала речі підкреслено повільно, чекаючи, поки клас майже повністю спорожніє. Артем теж не поспішав. Коли вони залишилися в кабінеті майже самі, вона підійшла до його парти, але зупинилася на безпечній відстані. На її обличчі не було ні сліду від колишньої теплоти — лише глуха стіна образи. «Давай одразу прояснимо, — сухо, без жодних емоцій почала вона, дивлячись кудись повз його плече. — Мені потрібна хороша оцінка за цей проєкт, так само як і тобі. Спілкуватися більше, ніж потрібно для роботи, ми не будемо. Я візьму на себе першу, теоретичну частину, а ти зробиш презентацію та висновок. Скинеш мені на пошту до вівторка. Зустрічатися для цього нам не обов'язково». Вона розвернулася, щоб піти, але Артем відчув, як усередині все стиснулося від цього крижаного тону. Його гордість знову хотіла виставити захист, але вигляд її напружених плечей і те, як міцно вона стискала лямку рюкзака, змусили його прикусити язика. «Соф, почекай, — тихо покликав він. — Там є практична частина, де нам треба захищати тему разом перед класом. Нам усе одно доведеться сісти й звести це в одне ціле. Хоча б на годину». Софія завмерла біля дверей. Вона не повернулася, але Артем побачив, як важко вона зітхнула. Нарешті вона кинула через плече: «Гаразд. У понеділок після уроків у бібліотеці. Рівно на годину. І тільки по справі».Вихідні пролетіли для Артема як у тумані, а понеділок зустрів його гнітючою тишею шкільної бібліотеки, де у віддаленому кутку за старим дубовим столом на нього вже чекала Софія. Перед нею лежав розгорнутий ноутбук, а на екрані світилися чіткі абзаци тексту — вона підготувала свою частину ідеально, не залишивши йому жодного шансу придертися чи завести порожню розмову. Артем мовчки сів навпроти, витягнув свій телефон із готовими слайдами презентації й посунув ближче до неї, але Софія навіть не глянула на його екран, сухо кинувши: «Я все перевірила на пошті, там нормальні слайди, просто перестав третій і четвертий місцями, щоб логіка не губилася». Її голос звучав настільки чужо і безбарвно, що Артему на мить здалося, ніби перед ним сидить абсолютно незнайома людина, а не та дівчина, з якою вони ще тиждень тому сміялися до сліз над якимись дурницями. Він спробував зловити її погляд, але вона дивилася суто в монітор, швидко клацаючи клавішами й усім своїм виглядом показуючи, що рахує кожну хвилину до завершення цієї чергової тортури. Напруга між ними була настільки відчутною і густою, що повітря навколо, здавалося, можна було різати ножем, і Артем, не витримавши цього крижаного тиску, раптом тихо промовив: «Соф, ну вибач, я ж не знав, що то твій брат, я просто...». Софія різко закрила ноутбук, і цей глухий звук змусив Артема осіктися на пів слові. Вона нарешті подивилася йому прямо в очі, але в цьому погляді вже не було тих дівочих сліз чи відчаю — лише глибока, випалена дотла образа і втомлена зневага. «Час вийшов, Артеме, — холодно сказала вона, збираючи зошити в сумку й підводячись з-за столу. — Проєкт готовий, текст узгоджено, а все інше ми обговорили ще в коридорі, коли ти сказав, що в твоїх планах для мене немає місця, тож давай просто отримаємо свої оцінки й закінчимо це все». Вона розвернулася і швидким кроком пішла геть, залишаючи його наодинці з порожнім столом і чітким розумінням того, що деякі речі в житті неможливо виправити простим словом «вибач».