Розділ 7

Спалені мости 

Наступний ранок зустрів Артема важкою головною біллю та стійким відчуттям того, що він власноруч зруйнував щось неймовірно важливе, але гордість усе ще заважала йому зробити крок назад, тому в коридорах навчального закладу він тримався підкреслено відчужено, ховаючи погляд за екраном телефону та вдаючи, що дуже зайнятий розмовами з іншими людьми, хоча насправді кожною клітиною тіла відчував присутність Софії, яка стояла неподалік і проводжала його сумним, повним нерозуміння та образи поглядом. Вона спробувала підійти до нього після першої пари, перегородивши шлях у тихому тупиковому кутку коридору, і в її великих очах бриніли готові зірватися сльози, коли вона тихо, майже пошепки запитала, чому він так жорстоко ігнорує її й невже їхня дружба та все, що було між ними, так легко перекреслити через дурне непорозуміння з хлопцем, який є всього лише її далеким двоюрідним братом, що раптово приїхав у місто. Артем на секунду заціпенів, всередині нього все перевернулося від усвідомлення власної дурості та безглуздих ревнощів, але замість того, щоб полегшено обійняти її й зізнатися в усьому, його поранена чоловіча гордість виставила захисний щит, і він, навіть не подивившись їй в очі, відчепив її руку від свого рукава і сухо відрізав, що справа зовсім не в тому хлопці, а в тому, що йому просто набридло грати в ці дитячі хованки, і взагалі у нього тепер зовсім інші інтереси та плани, де для неї немає місця. Софія ніби від ляпасу відсахнулася назад, її губа затремтіла, а на зміну відчаю в погляді раптом прийшла холодна, горда рішучість; вона витерла сльозу, що таки покотилася по щоці, розвернулася і пішла геть, а Артем залишився стояти посеред порожнього коридору, чудово розуміючи, що цього разу він спалив усі мости.

адже ще тоді я не знаю, що деякі слова, вимовлені зопалу, неможливо повернути назад, навіть якщо вони коштуватимуть тобі всього життя і назавжди розведуть наші дороги.