Розділ 3

Нова школа 

Літо пролетіло швидше, ніж я очікував. Здавалося, ще вчора я сидів у своїй старій кімнаті серед коробок і не вірив, що справді переїжджаю, а сьогодні вже жив у новому будинку посеред незнайомого міста. За вікном були чужі вулиці, чужі будинки та чужі люди. За цей час я так і не звик до нового місця. Щоранку прокидаючись, я на мить забував, де знаходжуся, а потім згадував, що старе життя залишилося далеко позаду. Найгірше було те, що настав вересень. День, якого я боявся весь останній місяць. Перший день у новій школі. З самого ранку настрій був жахливий. Мама намагалася мене підбадьорити, казала, що все буде добре, що я швидко знайду друзів і звикну до нового класу. Але її слова майже не допомагали. Усередині мене сидів страх. Я не знав, які люди мене там чекають. Не знав, чи зможу взагалі знайти собі місце серед них. Дорога до школи здалася надто короткою. Чим ближче ми підходили до будівлі, тим сильніше калатало серце. Перед входом стояли учні, які сміялися, розмовляли між собою та раділи зустрічі після літа. Було видно, що вони давно знають одне одного. А я був для них просто незнайомцем. Коли пролунав дзвінок, я разом з іншими учнями піднявся до класу. Хотілося просто сісти десь непомітно і пережити цей день. Але не вийшло. Щойно я зайшов до кабінету, майже всі погляди звернулися до мене. 

— Доброго ранку, клас, 

— сказала вчителька.

 — Перш ніж ми почнемо урок, хочу представити вам нового учня. 

Це Артем. У класі запанувала тиша. Декілька людей кивнули головою. Хтось продовжив дивитися у телефон. Хтось просто відвернувся. Особливого інтересу до мене ніхто не проявив. Я назвав своє ім'я і швидко сів за вільну парту біля вікна. Мені хотілося, щоб на цьому все закінчилося. Перші уроки тягнулися нескінченно довго. Я майже нікого не знав, тому більшість часу просто мовчав і дивився у вікно. На перервах однокласники збиралися компаніями, жартували та обговорювали літо. А я залишався сам. У якийсь момент мені навіть захотілося просто встати і піти додому. Та саме тоді я побачив її. Вона сиділа через кілька парт попереду біля вікна. Темне волосся спадало на плечі, а на її обличчі була легка усмішка. Вона про щось говорила зі своєю подругою і час від часу сміялася. 

Я навіть не знав її імені.

 Не знав, скільки їй років. 

Не знав нічого про неї.

 Але чомусь не міг відвести погляд. Уперше за весь день мені стало трохи легше. 

Тоді я ще не знав, що її звуть Софія. Тоді я ще не знав, що саме вона стане найважливішою людиною у моєму житті. І тоді я ще не знав, що саме через неї мені доведеться пережити найбільший біль.