Розділ 2

Літо яке все змінило 

Після того дня, коли мама сказала про переїзд, моє літо вже не було таким, як я собі уявляв. Спочатку я навіть намагався робити вигляд, що нічого страшного не сталося. Прокидався вранці, виходив надвір, зустрічався з друзями, але в голові постійно крутилася одна думка 

— скоро це закінчиться. Ми гуляли як завжди: футбол на майданчику, велосипеди, вечори біля магазину, де збиралися майже щодня. Я дивився на своїх друзів і ловив себе на тому, що запам’ятовую їхні голоси, сміх, навіть звичайні фрази, які раніше не здавалися важливими. Тепер усе це ставало чимось, що я міг втратити назавжди. Я так і не сказав їм про переїзд одразу. Чекав. Може, сподівався, що мама передумає. Але день за днем речей у кімнаті ставало менше, коробок — більше, і ігнорувати реальність було вже неможливо. Одного вечора я все ж сказав їм. Ми сиділи на лавці біля майданчика, як завжди, коли сонце вже майже сховалося за будинками. 

— Я скоро переїжджаю... 

— тихо сказав я.

 Спочатку вони подумали, що я жартую. Потім настала тиша. Така дивна й важка тиша, коли ніхто не знає, що сказати. Хтось спробував пожартувати, але ніхто не засміявся. Того вечора ми довго просто сиділи разом. Ніхто не хотів розходитись. Літо після цього стало дивним. З одного боку 

— сонце, спека, звичні канікули.

 З іншого — постійне відчуття, що я ніби вже не тут. Наче дивився на власне життя з боку, як на фільм, який ось-ось закінчиться. Дні проходили швидко. Ми ще кілька разів збиралися разом, грали у футбол, ходили до річки, але в кожній зустрічі вже відчувалося прощання. Навіть сміх став іншим

 — ніби тихішим, обережнішим. Я почав частіше сидіти вдома і дивитися у вікно. Іноді просто думав про те, як виглядатиме нове місто. Чи буде там хоч щось знайоме? Чи знайду я там хоч когось, з ким можна буде нормально поговорити? Найбільше мене лякала школа. Нова школа, нові люди, новий клас. Я уявляв, як заходжу до класу, а всі дивляться на мене як на чужого. Коли літо підійшло до кінця, ми почали збирати речі по-справжньому. Коробки, сумки, пакети заповнили квартиру. Моя кімната поступово ставала порожньою. На стінах залишалися світлі прямокутники від постерів, які я зняв. Це виглядало так, ніби з кімнати повільно стирають усе моє життя. У день переїзду я вийшов востаннє у двір. Просто подивитися. Було ранку, і все виглядало так само, як завжди: дерева, дорога, сусідські будинки. Але для мене це вже було востаннє. Коли машина рушила, я не озирнувся одразу. Дивився вперед, на дорогу, яка вела мене невідомо куди. Але потім усе ж повернув голову назад. Моє місто залишалося позаду. І я ще не знав, що попереду мене чекає нове життя, нові люди... і вона. Нова квартира в новому місті була зовсім іншою. Більшою, світлішою, але чужою. Я ходив кімнатами і намагався відчути, що це тепер мій дім, але виходило погано. Усе було не на своєму місці: ліжко, шафа, стіл 

— ніби їх просто випадково розставили по кімнатах. Перші дні я майже не виходив надвір. Нові вулиці здавалися незнайомими навіть удень. Я кілька разів виходив просто пройтися, але швидко повертався назад. Усе було не так, як раніше. Поступово думки про школу ставали дедалі нав'язливішими. До першого вересня залишалося все менше часу, а тривога тільки росла. Я не знав, що мене чекає. Не знав, ким будуть мої нові однокласники. Не знав, чи зможу знайти тут друзів. Але вже тоді відчував, що це місце змінить мене більше, ніж я можу уявити. 

І тоді я ще навіть не здогадувався, що зовсім скоро зустріну людину, через яку моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше.