Перше свято Миколая

Ніка роздивлялась червоні щічки в милому костюмі. Малюк дивився на неї своїми оченятами та грався з волоссям. Як і все тягнув його у ротик.

— Ух, маленький бешкетнику, не можна це їсти. 

Жінка витягнула з міцної хватки своє пасмо та дала іграшку. Хлопчик взявся за ліжечко та похитуючись встав. Простягнув свої рученята та вигукнув:

— Ма! Ма!

— В чому одягнений наш син!?

— В новорічний костюм... Він наш маленький Бембі.

— Я звісно знаю, що це твоя звичка називати всіх ім'ям персонажів, та сподівалась, що це розповсюджується лише на тварин.

— Так, але у нас немає тварин. Ір, він такий гарнесенький в цьому.

— Я б с тобою ще з цього приводу посперечалась, та мені вже потрібно на роботу.

Дівчина цьомнула дружину та сина та вибігла в коридор.

Ніка взяла Іллю на руки, та пішла за нею.

— Ти вже думала, що подарувати нашому красеню?

— Я не впевнена, що йому щось потрібно. Вже в наступному році так, а зараз...

— Ну важливо ж не те щоб він зрозумів, а те, що він відчув.

— Думаю він відчуває нашу любов до нього, тож я проти безсенсового подарунка.

— А як же зробити фото з першим подарунком від Святого Миколая, а потім показати це фото йому?

— Не думаю, що його це вразить. Все, я побігла.

 — Махай мамі злюці па-па, маленький Бембі, - звернулась Ніка до малюка. Той махнув ручкою та щось вигукнув.

— Ні, мама Ніка не залишить маленького Бембі без подарунка. Вона щось придумає. А зараз пішли снідати.

Жінка погодувала сина та віднесла його в дитячу. Хлопчик бавився з іграшками, а Ніка задумливо наглядає за ним. Звісно Іринка права. Іллі все одно, як у нього з'являються іграшки, але ж це традиція. Вероніка сама з ностальгією згадує свої свята. Їй дуже подобалось отримувати навіть невеличкі подарунки від Миколайчика. Такий таємничий, але реальний персонаж дарував казку. Ніка хотіла, щоб Ілля теж відчував таку казку, доки реальність не дожене його та не зробить надто дорослим. 

Наступного дня після того, як Іринка пішла на роботу подзвонили її батьки. Мама Валя питала, що подарувати онуку на свято. 

— Нарешті, хоч хтось підтримує мене в цьому. 

— А що не так? – з того боку питала мати коханої. 

— Ваша донька каже, що він все одно не розуміє, що йому щось дарують, тож може бути без подарунка. 

— Ось, Коля, це все твої гени. Ти теж так говорив, – пролунало з телефону. – Сонечко, ми сьогодні знайдемо. Готуй каву.

— Чекаю, мамо. 

Ніка поклала слухавку та пораділа, що тепер вона не одна. Бабуся точно не залишить онука без подарунка. Батьки Іринки не тільки прийняли Вероніку в родину, але й всіляко допомогли одружитися. А ще мама Валя намагалась поговорить з батьками Ніки, але ті були непробивні. 

Увечері, Ірини батьки "неочікувано" прийшли в гості. Ніка не попереджала кохану, щоб та не встигла підготувати свої аргументи. 

Іринка відчинила двері та шоковано вимовила:

— Мамо, тато, я очікувала вас лише на вихідних. 

— А ми не стали чекати. Я скучила за онуком, – бойка жіночка не стала чекати запрошення та увійшла у квартиру, роздяглася та вже мила руки. 

— Мамо, кофе вже готове, – крикнула Ніка з кухні з хлопцем на руках. 

— Кава, сонечко, кава, – вона поцілувала невістку у щоку та забрала у неї онука. – До речі, твої оповідки стають вже краще. До нового року, я скину тобі відредагований документ. 

— Дякую. Ви моя найліпша вчителька української. 

— Ще б я не була, – тихо промовила жінка, але Ніка все одно її почула. 

— Мамо, все ж що ви тут робите? – знову спитала Іринка. 

— Он, тато розповість. 

Жінка забрала онука та горнятко з кавою та пішла в дитячу. 

Іринка була копією тата. Висока, руда, з великими зеленими очима. Вона нібито народилась з його знаннями у сфері фінансів. І якщо зазвичай такі схожі, завжди конфліктують, то тут все навпаки. Повний баланс. 

— Пап, що таке? 

Іринка вже змирилась з тим, що мати окупувала сина, та присіла за стіл. Ніка налила їй кави та чаю татові. 

— Ір, ми хотіли дізнатися, що подарувати онуку. Вирішили, що краще переговорити віч-на-віч, ніж через телефон. 

— Це твоїх рук справа? – спитала жінка у дружини. 

— Якщо тільки трішечки. 

Ніка не боялась гніву дружини, а ось поговорити треба було. 

— Ми дійсно будемо споритись через звичайний подарунок. 

— Сперечатися, – крикнула з дитячої мама Валя. 

Всі троє на кухні закотили очі. 

— Я не хочу сперечатися через подарунок. Я просто не розумію, чого ви всі до цього так причепились. Йому лише 8 місяців, у нього не купа іграшок та речей. Що таке особливе в цьому подарунку?

— Ми з мамою хочемо, щоб онук знав, що в нього є  бабуся з дідусем, – відповів тато Іри. 

— А мені приємно робити подарунки. Навіть самі маленькі. Не так вже й важливий  подарунок, як сама увага. 

На кухні увійшла мама Валя, вона передала онука чоловікові та присіла поряд з донькою. 

— Знаєш, у нас з твоїм батьком була ж така розмова на Новий Рік. Ми тоді так не святкували день Миколая, а ось Новий Рік. Твій батько тоді теж не розумів, навіщо тобі щось купляти. Грошей майже не було, але я все ж набирала на дерев'яного коника. Пам'ятаєш його? 

— Звісно, я дуже любила його, особливо коли пішла до школи. Не пам'ятаю, де він дівся. 

— Йому зламав ніжки сусідський хлопець і я сховала його. Та до цього ти завжди тримала його поруч. Майже 10 років.

Іринка трохи помовчала та додала:

— Добре, ви може щось йому подарувати, щоб закрити свої потреби.

— Іра, – водночас промовили усі. 

— Та тільки це має бути щось корисне. Що запам'ятається на все життя. 

Всі на мить затихли. 

— Мамо, тато, вас чимось покормить? – спитала Ніка, щоб хоч якось перевести тему. 

— Ні, сонечко, дякую. Кави було досить, – відповіла жінка та переглянула з чоловіком. Той швиденько піднявся та передав онука Іринці.