Розділ 3. Тільки спробуй її образити

Від імені Данила

Ранок почався з того, що я ніяк не міг знайти свої ключі від машини. Я обшукав усю кімнату, перевірив кишені куртки, навіть заглянув під ліжко.

— Даниле! Ти знову запізнюєшся! — почулася мамина голосна фраза знизу.

— Я шукаю ключі!

— Вони на кухні!

Я завмер.

Серйозно?

Спустившись униз, я побачив ключі на столі поруч із чашкою кави.

— Доброго ранку, мамо.

— Доброго. Ти сьогодні відвезеш Марту до школи.

Я мало не вдавився кавою.

— Що?

Марта сиділа навпроти й спокійно їла бутерброд.

— Я сказала, що ти відвезеш її до школи.

— А я маю вибір?

— Ні.

Марта підняла голову.

— Тітко Ірино, не потрібно. Я можу сама дістатися.

— Доброго. Ти сьогодні відвезеш Марту до школи.

Я мало не вдавився кавою.

— Що?

Марта сиділа навпроти й спокійно їла бутерброд.

— Я сказала, що ти відвезеш її до школи.

— А я маю вибір?

— Ні.

Марта підняла голову.

— Тітко Ірино, не потрібно. Я можу сама дістатися.

— Навіть не думай, Мартусю, — лагідно відповіла мама. — Ти поки що житимеш у нас, і ми подбаємо, щоб тобі було зручно.

— Але я не хочу нікого обтяжувати, — тихо сказала вона.

— Ти нас не обтяжуєш, — втрутився тато, відкладаючи газету. — Даниле, може, відвезеш її?

Я подивився на годинник, а потім на Марту.

— Тату, я навчаюся в першу зміну, а Марта — у другу. Ти пропонуєш мені сидіти біля школи пів дня?

— Я пропоную тобі хоч раз зробити щось корисне для іншої людини, — спокійно відповів батько.

— Оце вже удар нижче пояса, — пробурмотів я.

Марта ледь помітно усміхнулася.

— Не хвилюйтеся, дядю Олександре. Я сама впораюся. Можу поїхати автобусом.

— Ніяких автобусів, поки ми не владнаємо всі питання, — заперечила мама. — Даниле, після своїх уроків повернешся додому, а потім відвезеш Марту. І без суперечок.

— Здається, мене щойно призначили особистим водієм, — зітхнув я.

— Не хвилюйся, Громове, чайових не дам, — кинула Марта.

— А я вже розраховував на щедру винагороду.

Ми ще не встигли продовжити нашу словесну битву, як у двері постукали. Тато підвівся й пішов відчиняти, а за кілька секунд у передпокої пролунав знайомий жіночий голос.

— Доброго ранку! А Данило вдома?

Я відразу впізнав Вікторію.

Вона з'явилася на кухні так, ніби була тут господинею: світле волосся вкладене ідеальними хвилями, коротке пальто, дорогі чобітки й усмішка, яка зникла щойно її погляд упав на Марту.

— О, а ти що тут робиш? — запитала вона, змірявши Марту з ніг до голови.

Марта повільно поклала бутерброд на тарілку.

— Доброго ранку і тобі, Вікторіє.

— Я не тебе запитувала, — фиркнула та. — Хоча, здається, вже зрозуміло. Знову вирішила пожалітися комусь, щоб тебе прихистили?

— Вікторіє, — суворо промовила мама. — Ми не дозволимо так розмовляти з нашою гостею.

— Я просто кажу правду, тітко Ірино. Вона ж тут чужа. Чи тепер кожну нещасну дівчинку будете забирати до себе?

Я відсунув стілець і підвівся.

— Ти прийшла до мене чи спеціально, щоб зіпсувати всім ранок?

Вікторія навіть не подивилася в мій бік. Вона продовжувала дивитися на Марту.

— І взагалі, не треба робити вигляд, ніби ти тут член родини. Данило тобі не брат, щоб ти могла постійно крутитися біля нього.

Марта зблідла. Її пальці міцніше стиснули край серветки.

— Я й не казала, що він мій брат, — тихо відповіла вона. — Данило мені далекий родич. І тільки.

— О, то тепер ти ще й родинними зв'язками прикриваєшся?

— Досить! — різко сказав я.

Але Марта вже підвелася. Вона відсунула стілець, швидко вийшла з кухні й попрямувала до кімнати. За хвилину повернулася з валізою. Її очі блищали, але вона вперто не дозволяла сльозам скотитися по щоках.

— Мартусю, куди ти? — мама підвелася зі свого місця.

Дівчина зупинилася біля тата.

— Дякую вам, дядю Олександре. І вам, тітко Ірино, за все. Ви дуже добрі до мене, але я не хочу, щоб через мене у вас були проблеми.

— Ти нікуди не підеш, — твердо сказав тато. — Це не обговорюється.

— Вибачте…

Вона схопила ручку валізи й рушила до виходу.

— Марто, зачекай! — гукнув я.

Вона не зупинилася.

Я кинувся за нею, навіть не встигнувши взяти куртку. Вікторія щось сказала мені вслід, але я вже не слухав. Вибігши на ґанок, побачив, як Марта швидко йде доріжкою до воріт, тягнучи за собою важку валізу.

— Коваленко! — покликав я.

Вона прискорила крок.

— Марто, стій!

Нарешті я наздогнав її біля воріт і схопився за ручку валізи, не дозволяючи їй рухатися далі.

— Ти куди зібралася?

— Відпусти, Громове.

— Ні. Спочатку поясни, що це за втеча.

— Це не втеча. Я просто не хочу бути там, де мене принижують.

Її голос затремтів. Вона відвернулася, але я встиг помітити, як одна сльоза скотилася по щоці.

І чомусь саме це розлютило мене сильніше, ніж усі образи Вікторії.

— Послухай, — уже тихіше промовив я. — Ти нікому нічого не винна. І точно не повинна тікати зі свого дому через слова якоїсь самозакоханої дівчини.

— Це не мій дім, Даниле.

Я на мить замовк.

— Поки що — наш. І тато з мамою самі запросили тебе залишитися. А я… — я зітхнув. — Я, звісно, не обіцятиму, що перестану тебе дратувати. Але образити тебе нікому не дозволю.

Марта подивилася на мене крізь окуляри.

— Навіть тобі самому?

— Особливо мені самому, — усміхнувся я. — Бо я, на жаль, маю дуже складний характер.

Вона ледь помітно хмикнула.

— Це ще м'яко сказано.

— О, повертається моя улюблена Коваленко.

— Я не твоя улюблена.

— Поки що.

— Даниле!

Я засміявся й забрав у неї валізу.

— Ходімо додому. Мама зараз хвилюється, а тато, мабуть, уже готує мені лекцію про відповідальність.

Марта ще кілька секунд вагалася, а потім повільно повернулася до будинку поруч зі мною.