Розділ 2. Тепер ти житимеш із нами

Від імені Данила

— Вікторія тебе вдарила? — перепитав я, дивлячись на Марту.

Вона ледь помітно кивнула.

— А можна без допиту? — тихо попросила дівчина.

— Даниле, дай їй трохи часу, — втрутилася мама.

Я підняв руки.

— Добре, мовчу. Хоча це вже другий раз за день, коли мені забороняють говорити.

Марта навіть не усміхнулася.

Батько запросив її до вітальні.

— Мартусю, сідай. Тобі потрібно відпочити.

Вона поставила валізу біля дивана, але залишилася стояти.

— Дядю Олександре, а ви куди?

Тато здивовано подивився на неї.

— Я?

— Так. Ви ж не збираєтеся залишати мене тут саму?

Мама підійшла ближче.

— Сонечко, ми всі тут.

Марта подивилася на неї, а потім знову на батька.

— Але я хочу до мами...

У кімнаті запала тиша.

Я перевів погляд на батьків.

Щось тут було не так.

— Марто, — обережно почав тато. — Ми ж домовлялися, що ти деякий час поживеш у нас.

— Але я думала, що мама теж буде тут...

Мама сіла поруч із нею.

— Твоя мама поки що не може повернутися. Ти ж знаєш, що вона зникла.

Я насупився.

Зникла?

Тепер я починав розуміти, чому батьки так хвилювалися.

— Стривайте, — я подивився на тата. — Я щось пропустив? Чому мені ніхто нічого не сказав?

— Даниле, це не твоя справа.

— Тату, тепер ця дівчина житиме в моєму домі. Думаю, я маю право хоча б знати, що відбувається.

— Ти маєш право поводитися ввічливо, — відрізав батько.

Марта тихенько пирхнула.

Я повернувся до неї.

— Що смішного?

— Нічого. Просто вперше хтось сказав тобі правду.

Максим точно помер би від сміху, якби це почув.

Мама принесла чай і печиво.

Марта нарешті сіла на диван, тримаючи чашку обома руками.

— Можна я поясню? — запитала вона.

Батько кивнув.

Дівчина глибоко вдихнула.

— Моя мама... вона зникла майже два тижні тому. Одного вечора сказала, що має ненадовго вийти, але так і не повернулася. Спочатку я думала, що вона затрималася на роботі. Потім почала телефонувати їй. Телефон був вимкнений.

Вона опустила очі.

— Я дуже злякалася. Зверталися куди треба, її шукають, але поки нічого не відомо.

Я перестав усміхатися.

— А тато?

Марта стиснула чашку.

— Мій тато помер, коли я була маленькою. Мама виховувала мене сама.

Вона зробила паузу.

— А сьогодні ще й Вікторія... Вона почала говорити, що я нікому не потрібна, що мене пожаліли й пустили пожити до багатих людей. Я попросила її припинити. Але вона розлютилася й ударила мене.

— Чому ти не сказала вчителям? — запитав я.

— А ти думаєш, я не знаю, що треба було сказати?

— Я просто запитав.

— А я просто відповіла!

Мама прикрила обличчя долонею.

— Олександре, здається, у нас тепер буде дуже весело.

Батько зітхнув.

— Марто, поки твою маму шукають, ти житимеш із нами. Твоя кімната вже готова.

— Дякую, дядю Олександре...

Вона раптом знову заплакала.

Мама обійняла її.

А я стояв посеред кімнати й не знав, що сказати.

Вперше за довгий час мені було не до жартів.

— Даниле, проведи Марту до її кімнати, — попросила мама.

— Чому саме я?

— Бо ти тут живеш.

— Логічно. А може, я просто викличу їй ліфт?

Марта витерла сльози.

— Не хвилюйтеся, тітко Ірино. Я сама знайду.

— Ні, — усміхнулася мама. — Данило покаже.

Я взяв її валізу.

— Ходімо, окуляристко.

— Не називай мене так!

— Добре, пані відміннице.

— Громове!

— Коваленко!

Мама лише похитала головою.

— Господи, що ж буде далі...

Ми піднялися на другий поверх.

Я відчинив двері гостьової кімнати.

— Ось твої апартаменти. Ліжко, шафа, дзеркало, ванна кімната. Якщо щось не сподобається, звертайся до адміністрації.

— А де адміністрація?

— Я.

— Тоді краще потерплю.

Я засміявся.

Марта зайшла всередину й поставила сумку біля ліжка.

— Даниле?

— Що?

— Дякую, що допоміг із валізою.

Я здивовано подивився на неї.

— Нічого собі. Коваленко сказала мені «дякую». Треба записати цей історичний момент.

Вона кинула в мене маленьку подушку.

— Вийди!

— Уже йду, уже йду!

Я зачинив двері й усміхнувся.

Здається, нудьгувати мені точно не доведеться.

Пізніше я сидів у своїй кімнаті, коли почув голос мами в коридорі.

— Даниле, не забудь, що Марта тепер житиме з нами. Будь уважним до неї.

— Мам, я не збираюся її ображати.

— І ще. Не чіпай її речі.

— Я що, схожий на злодія?

— І не дражни її постійно.

Я замовк.

— Мамо, а ти точно мене народила?

Вона засміялася.

Я повернувся до телефону й отримав повідомлення від Максима.

Максим: Ну що, як пройшов вечір?

Я: У мене вдома тепер живе Коваленко.

Максим: ЩО?!

Я: Сам у шоці.

Максим: Брате, ти переміг у житті. Тепер у тебе є особистий ворог на цілодобовій основі.

Я: Іди спати, дурню.

Я відклав телефон і подивився на стелю.

Марта Коваленко.

Відмінниця в окулярах, яка не боїться сперечатися зі мною.

Тепер ми житимемо під одним дахом.

І чомусь мені здавалося, що ця історія буде набагато цікавішою за будь-який шкільний концерт.

А десь у сусідній кімнаті Марта засинала з телефоном у руках, чекаючи хоча б одного повідомлення від мами...

Я вже майже заснув, коли раптом почув страшний крик із сусідньої кімнати.

— МАМО! НІ! НЕ ЙДИ! МАМО, ТИ ДЕ?!

Я миттєво розплющив очі.

Спочатку подумав, що мені почулося, але крик повторився. Це була Марта.

Я швидко підвівся з ліжка, натягнув домашню футболку й відчинив двері. У коридорі вже стояла мама в халаті. Вона виглядала наляканою і приклала руку до чола.

— Боже мій, що сталося? — прошепотіла вона.

З кімнати знову долинув схлип.

— Мамо, будь ласка! Я не хочу залишатися сама!