Розділ 1. Дівчина, яка зіпсувала мій день

Від імені Данила

Мене звати Данило Громов. Мені сімнадцять, я навчаюся в одинадцятому класі й, якщо чесно, школа ніколи не була моїм улюбленим місцем.

Особливо зранку.

Я прокинувся від дзвінка телефону. На екрані висвітилося ім'я Максима.

— Ти живий? — почув я замість привітання.

— Ні, це мій привид.

— Дуже смішно. Ти сьогодні їдеш до школи?

— А є інші варіанти?

— Є. Можеш нарешті одружитися зі своїм байком.

Я засміявся.

Мій байк стояв у гаражі поруч із чорною машиною. Обидва транспортні засоби були моєю гордістю. Мотоцикл я отримав від батька на день народження, а автомобіль зазвичай використовував для поїздок до школи.

Я єдиний син у родині. Батько, Олександр Громов, керує власним бізнесом, а мама, Ірина, займається сімейними справами.

Ми живемо у великому двоповерховому будинку за містом. У нас є просторий двір, гараж, басейн і навіть невеликий сад.

Здавалося б, усе ідеально.

Але батьки останнім часом часто хвилювалися через мою поведінку. Особливо мама.

— Даниле, ти знову запізнишся! — почулася її голосна фраза знизу.

— Уже йду!

Я швидко одягнувся, взяв ключі від машини й спустився на кухню.

— Доброго ранку, родино.

— Для когось доброго, — усміхнулася мама. — Ти знову ліг пізно?

— У мене були важливі справи.

— Які саме? — запитав батько, відкладаючи телефон.

— Життєво важливі.

Тато лише похитав головою.

— Даниле, сьогодні після школи хочу поговорити з тобою.

— Знову лекція про відповідальність?

— Побачимо.

Я схопив яблуко й попрямував до виходу.

— І не ганяй на мотоциклі! — крикнула мама.

— Обіцяю!

Хоча обіцянки я виконував не завжди.

Біля школи на мене вже чекав Максим.

— О, нарешті! Наш принц з'явився!

— Заздриш?

— Дуже. Особливо твоїй здатності спати до останнього.

Ми зайшли до школи, де кілька дівчат одразу привіталися зі мною.

Я звик до цього.

— Даниле! — почулася знайома дівоча інтонація.

Вікторія.

Вона стояла біля сходів із телефоном у руках.

— Привіт, красунчику.

— Привіт, Віко.

— Ти сьогодні після уроків вільний?

— Не знаю. А що?

— Можемо кудись піти.

— Побачимо.

Максим поруч тихенько засміявся.

— Ти колись навчишся нормально відповідати дівчатам?

— Коли-небудь.

Саме тоді я вперше побачив Марту.

Ну, точніше, вдруге.

Ту саму дівчину з окулярами, яка вчора ледь не знищила мене своїм поглядом.

Вона йшла коридором із великою папкою.

— О, дивись, — Максим кивнув у її бік. — Це ж твоя вчорашня знайома.

— Не починай.

— Коваленко, здається?

— Звідки ти знаєш?

— Я не сліпий, друже.

Марта помітила нас, але навіть не привіталася.

Просто пройшла повз.

Я усміхнувся.

Цікава дівчина.

Після уроків мене викликала вчителька.

— Даниле, ти відповідатимеш за музичний супровід осіннього концерту.

— Я?

— Так. І працюватимеш разом із Мартою Коваленко.

Я завмер.

— З тією, у якої окуляри?

— Даниле, у нашій школі багато дівчат в окулярах.

— Але я знаю тільки одну.

Учителька зітхнула.

— Просто зроби свою роботу.

Коли я вийшов із кабінету, Марта вже чекала біля дверей.

— Тільки не кажи, що ми працюватимемо разом, — промовила вона.

— А що, скучила за мною?

— Я краще добровільно перепишу всі підручники.

— Ого. Я вже настільки тобі подобаюся?

— Громове, помовчи хоча б хвилину.

Я засміявся.

Здається, цей концерт буде веселішим, ніж я думав.

Увечері я повернувся додому.

У вітальні сиділи батьки. Мама мала якийсь дивний вигляд, а батько серйозно дивився на мене.

— Що сталося? — запитав я.

— Даниле, нам потрібно поговорити, — сказала мама.

Я сів навпроти.

— Слухаю.

Батько поклав на стіл кілька документів.

— Пам'ятаєш Марту Коваленко?

Я здивовано підняв брови.

— Ви звідки знаєте про неї?

— Її родина зараз переживає непростий період, — пояснила мама. — Ми давно знайомі з її батьками.

— І?

— Дівчині потрібна допомога. Вона тимчасово житиме з нами.

Я мало не поперхнувся водою.

— ЩО?!

— Не кричи, — спокійно промовив батько.

— Тобто та сама Коваленко, яка сьогодні хотіла мене вбити поглядом, житиме в нашому будинку?

Мама ледь усміхнулася.

— Саме так.

Я провів рукою по волоссю.

Прекрасно. Просто чудово.

Мало мені її в школі, тепер ще й удома!

Через деякий час пролунав дзвінок у двері.

Мама пішла відчиняти.

Я залишився у вітальні, поки не почув знайомий голос:

— Добрий вечір...

Я обернувся.

І мало не засміявся.

Переді мною стояла Марта.

З валізою.

— Ні, — тихо промовив я.

Вона теж мене побачила.

— Тільки не ти...

— Вітаю у моєму палаці, Коваленко.

— Даниле! — суворо гукнув батько.

Але я вже помітив, що Марта не усміхається.

Вона виглядала наляканою.

Раптом дівчина швидко озирнулася, ніби когось шукала, а потім сховалася за моїм батьком.

— Дядю Олександре... — тихо промовила вона.

Тато одразу повернувся до неї.

— Мартусю, що трапилося?

Вона опустила очі й стиснула ремінець своєї сумки.

— Вікторія... вона дуже розлютилася на мене. Ми посварилися, а потім вона мене вдарила.

Моя усмішка миттєво зникла.

— Що? — перепитав я.

Марта здригнулася від мого голосу.

Батько обережно поклав руку їй на плече.

— Не хвилюйся. Тепер ти тут, і ми в усьому розберемося.

Я подивився на Марту, потім на батька.

Вікторія вдарила її?

Серйозно?

Я ще не знав усіх подробиць, але одне розумів точно: ця історія щойно перестала бути звичайною шкільною пригодою.

А Коваленко, схоже, принесе в наш будинок набагато більше пригод, ніж я міг собі уявити.