Пролог

Кінець листопада. Майже тиждень до зими.

Листопад повільно добігав кінця. За вікном кружляли останні пожовклі листочки, холодний вітер ганяв їх шкільним подвір'ям, а на підвіконнях уже з'являлися перші натяки на зимові свята.

До грудня залишався майже тиждень.

Я сиділа за партою й акуратно записувала в блокнот усе, що стосувалося майбутнього шкільного концерту.

Список учасників. Пісні. Репетиції. Декорації.

Усе мало бути ідеально.

Принаймні так я собі вирішила.

— Марто!

Я навіть не підняла голови.

— Якщо ти знову хочеш запитати, чи я зробила домашнє завдання з математики, то так.

Софія плюхнулася на сусідню парту.

— Ні, цього разу я прийшла з набагато важливішою новиною.

— Сподіваюся, школу не закривають.

— Ще краще! До нашої команди додали нового хлопця.

Я нарешті відірвалася від блокнота.

— І що?

— Він буде відповідати за музику.

— Чудово. Сподіваюся, він хоча б розрізняє колонки й навушники.

Софія засміялася.

— Марто, ти просто не розумієш. Це Данило Громов!

Я насупилася.

— Хто?

Подруга подивилася на мене так, ніби я щойно сказала, що не знаю, хто такий президент.

— Данило! Високий, красивий, багатий. Їздить на дорогій машині, носить брендові речі й має половину школи біля своїх ніг.

— Мені вже шкода другу половину школи.

— Ти неможлива!

— А ти занадто багато говориш.

Пролунав дзвінок, і я знову повернулася до свого блокнота.

Тоді я ще не знала, що зовсім скоро цей самовпевнений хлопець стане моєю найбільшою проблемою.

І, можливо, найприємнішою.

Після уроків я поспішала до актової зали, коли на повороті коридору хтось раптово врізався в мене.

Моя папка полетіла на підлогу.

Зошити розсипалися навсібіч.

— Ти можеш дивитися, куди йдеш?! — обурено вигукнула я.

— Добрий день і тобі, красуне.

Я повільно підняла голову.

Переді мною стояв високий хлопець у темному піджаку. На його руці блищав дорогий годинник, а на обличчі грала така самовпевнена усмішка, що мені одразу захотілося закотити очі.

— Я не твоя красуня.

— Шкода. А я вже зрадів знайомству.

Він нахилився, підняв мій блокнот і простягнув мені.

— Данило, до речі.

Я вихопила блокнот із його рук.

— Марта. І дуже сподіваюся, що більше ми не зустрінемося.

Хлопець засміявся.

— Побачимо, Коваленко.

Я завмерла.

Звідки він знав моє прізвище?

Але Данило вже прямував коридором до свого друга.

Я зітхнула, зібрала решту речей і пішла на репетицію.

Чудово. Просто чудово.

До концерту залишався тиждень, а я вже встигла познайомитися з найбільш нестерпним хлопцем школи.

І чомусь мала погане передчуття, що це лише початок.

Хто ж знав, що іноді найкращі історії починаються з розсипаних зошитів і невдалого знайомства?

Запрошую вас у веселу осінню історію про дружбу, шкільні пригоди та перше кохання! 🍂 Сподіваюся, Марта й Данило підкорять ваші серця. 💗