Розділ 2. Між радістю і страхом

Після його слів я довго не могла прийти до тями. Здавалося, що світ став яскравішим. Навіть звичайні речі — шкільний дзвінок, шум у коридорі, холодний вітер на подвір’ї — тепер мали інший зміст.
Ми почали проводити більше часу разом. Стояли біля вікна на перервах, ділилися навушниками, сміялися з дрібниць, які були зрозумілі тільки нам. Мені здавалося, що це — початок чогось великого.
Але разом із радістю з’явився страх.
Одного дня я побачила, як він розмовляє з іншою дівчиною. Вони сміялися. Вона легко торкнулася його руки. І в ту секунду в грудях ніби щось стиснулося.
«Чому мені так боляче?» — подумала я.
Я весь день мовчала. Він писав, питав, що сталося, але я відповідала коротко. Мені було страшно зізнатися, що я ревную. Страшно показати, що він для мене важливіший, ніж я хотіла б визнавати.
Увечері він подзвонив.
— Ти сьогодні інша, — сказав він тихо. — Я щось зробив не так?
Я мовчала кілька секунд, а потім нарешті наважилася:
— Мені було неприємно бачити тебе з нею.
На тому кінці слухавки стало тихо.
— Вона просто просила допомогти з алгеброю, — відповів він. — Для мене важлива ти. Чуєш? Тільки ти.
І я вперше зрозуміла: кохання — це не тільки метелики в животі. Це ще й довіра. Сміливість говорити правду, навіть якщо боїшся.
Ми ще довго розмовляли того вечора. Про страхи, про ревнощі, про те, що кожному з нас страшно втратити одне одного.
«Справжні почуття стають міцнішими, коли проходять перше випробування».
Я засинала з усмішкою. Та десь глибоко всередині відчувала: це ще не всі випробування, які приготувало нам життя…