ПЕРШЕ КОХАННЯ

Як і завжди влітку, того року я приїхав до своїх родичів у «глухе» сибірське село Нижній Урюм, яке між собою, тобто між жителями, звалося Лахмоткою. Звідки пішла ця назва — ніхто вже й не пам’ятав. Та й не назва головне, а те, що я опинився в місці, де колись осіли мої, як кажуть в Україні, пращури. Вони поїхали в цю «чортову прірву» заради шматка землі, якого не могли мати у себе вдома, в Україні. Тут народилися мій дід, моя бабуся, моя мати й сестра.

І ось я приїхав на батьківщину своєї родини, і почалося безтурботне перебування в найдорожчих для мене місцях.
Моїм єдиним «обов’язком» був відпочинок у всіх його проявах. Адже я вважався «відпочивальником», і, попри мої настійливі пропозиції допомогти, мене відсторонювали від будь-якої роботи: «Ти шо, дитино, зморився за рік — відпочивай». Так, саме українською, бо аж до сімдесятих тут так говорили майже всі. Я ж, звісно, говорив «по-міському», бо навчався у звичайній міській школі, де викладали російською.

Отож я відпочивав, як було «заповідано» родичами. Купався в озері, збирав ягоди й гриби (чи це теж робота?), валявся в запашному різнотрав’ї. Читав, ясна річ. Вибір книжок коливався від прози до фантастики. На щастя, бібліотека в клубі була не зовсім погана, тож було що взяти для читання.

Так минула майже половина літа. І тут раптом, невідомо чому, в село приїхала моя «четвероюрідна» (придумають же таке «звання»!) тітка з Криму. Не сама, а з маленьким сином — дворічним. Він уже ходив і кумедно балакав.
Самій тітці було років двадцять три чи двадцять чотири. Я ніколи добре не розрізняв жіночий вік, та й байдуже. Це вже мої проблеми.

Отже, звали її Нелля. Вона була далекою родичкою по лінії Ковалів, яких у наших краях виявилося чимало. Її батьки жили в Барабінську, де я мав «нещастя» народитися. Ну, власне, що народився — вже непогано. Але ж міг народитися і в Лос-Анджелесі, якби мої пращури обрали Каліфорнію чи Канаду замість Барабінського степу. Промахнулися, звісно, але я їм пробачаю з доброти душевної. Адже їхали вони на нові місця, обравши «методом тиця». Напевно, й гадки не мали, що їх чекає.

Але, як кажуть чукчі, «згадаємо про наших оленів».
Тітка моя була, звісно, старша за мене. Мені тоді було чотирнадцять, якщо пам'ять не зраджує. Я був однолітком її молодшої сестри Наді, яка жила тоді з родиною й з якою у мене були дуже дружні стосунки. У нас була ментальна спорідненість: спільність смаків і інтересів. Саме вона прищепила мені любов до кіно, подарувавши пачку листівок із «артистами». Серед них був і малюнок, що зображував легендарну Міледі з «Трьох мушкетерів» у виконанні приголомшливої Мілен Демонжо, чию матір доля теж занесла з Харкова до Франції. Можна сказати, пощастило дівчині. Малюнок був цілком схожий.

І ось тепер у наше село приїхала Надина сестра — Нелля.
Вона була трохи вища за мене, блондинка, з великими блакитними очима, струнка, з довгими ногами, з гарно вираженою груддю. Це теж було вражаючим чинником для хлопця, який тільки починав відрізняти жіночі принади.
Вона була розумна, начитана й красива. Що ще треба, аби зворушити юнацький спокій?

Мені, звісно, було цікаво й приємно проводити час із нею та її малим. Ми гуляли околицями, про все теревенили. Нам було добре втрьох. Нелля теж отримувала задоволення від нашого спілкування. Вона, мабуть, не здогадувалася (а може, й здогадувалася), що я, як дурень, закохався в неї. І просто не помічала моїх «страждань», або ж робила вигляд, що все йде, як завжди.

У моїй розповіді немає «прямої мови» лише тому, що я не пам’ятаю, про що ми тоді говорили. І, звісно, не буде оповіді про наші з нею «любовні стосунки», бо їх просто не було. Вона була мудрою і чарівною. І якщо й здогадувалася про мої почуття, то розуміла, що перед нею лише юний хлопчак, який понавигадував собі казна-що.

Я ж божеволів лише від розмов із нею. Вона мені снилася щоніч. Як сміялася, як бавилася зі своїм сином, як поправляла зачіску й усміхалася мені — щасливому від того, що вона дарувала мені увагу. Я прокидався щоранку ніби новим. І нетерпляче хотів якнайшвидше знову її побачити.

Жила вона в дімi дядькового брата. Мій дядько щойно одружився, і вдома в нас не було місця — на мою досаду. Не знаю, що б це змінило, але мені було б приємніше усвідомлювати, що вона поруч.

І сприймав я її зовсім інакше, ніж одноліток-дівчат. Ті теж викликали інтерес, але все це було якось по-дитячому. Тут же було щось інше.
Вона заполонила всю мою свідомість. Я постійно про неї думав. Хотів підійти й у всьому зізнатися. Обійняти її і, звісно ж, цілувати — по-дорослому, як у кіно. Тепер, коли багато пройдено, і поцілунків було чимало, вже немає того трепету, з яким цілуєш уперше ту, що найдорожча на світі. Тоді ж це були лише юнацькі мрії про перший поцілунок, про невідоме досі почуття. Хотілося схопити її на руки й закружляти у вирі кохання! Але згодом розумів: це неможливо й недопустимо.

Десь на неї чекав щасливий чоловік, який мав право, аби мої мрії стали для неї реальністю. І вона, звісно, любила його — так, як не може полюбити романтичного юнака, що перечитав забагато книжок про вселенське кохання без меж і перепон. Я це чудово розумів, бо був не зовсім дурнем. Трохи лише — від кохання. І це пробачало мої «вологі мрії» про «заборонений плід», який для мене був недосяжним.

Минув місяць моїх «страждань і блаженств» — і моя «кохана» поїхала. Залишивши мені лише спогади й гіркоту розлуки. Минув час. Я так її більше ніколи й не побачив, хоча збирався поїхати до них у Крим, аби бодай глянути на жінку, через яку відчув муки й радощі першого, хай і платонічного, кохання. Мабуть, добре, що воно лишилося саме таким — світлим і прекрасним. І згадується навіть тепер, коли мені давно вже не чотирнадцять.

Потім у моєму житті було чимало Любові й «любвишок», зважаючи на мій любвеобильний характер. Мабуть, бо він у мене творчий? Не знаю. Але такого більше не було ніколи. Так, я любив, одружився, був без тями від дружини, доньок і онучок.
Життя йде. У цьому вся його діалектика. Все змінюється й забувається. Лише перше почуття живе десь глибоко в серці й іноді нагадує про себе. Зненацька.