Розділ 4

Останній наш рік прийшов. А я все ретельно спланувала. На початку року ми знову зустрілися. І…я почала ретельніше продумувати всі мої слова. Всі фрази.  Не було вже цих одноманітних футболок, светрів і одна зачіска майже завжди. Напевно, все ж за дещо я вдячна Андрієві. Я почала більше думати про себе як про дівчину а не просту людину.

Саме в цей рік, я розуміла що ми на цілий рік розійдемося. Він старший за мене на рік. Іде вчитися. А через рік я прийду в те саме училище. В той момент я вже зрозуміла, що музика це те що мені подобається. Те, для чого я готова присвятити своє життя. Тільки…в цьому переліку був іще один пункт. Андрій. Ми знову будемо разом.

Лібертанго. Танець кохання? Саме про це нам сказав вчитель одного уроку. Ви маєте бути як справжні закоханні. В кожній ноті маєте виразити своє кохання. Визнаю, улюбленому вчителю, за котрим я також не мало проплакала, ніколи  не бракувало словникового запасу.  Цей твір буде останнім котрий ми виконаємо разом. Після цього не буде цих моментів. З такою думкою я ішла одного вечора додому і витирала свої сльози.  Мені було болісно від думки, що кращі роки музичної школи вже позаду. Я покину знайомі стіни. А іще…іще цілий рік буду одна.

Я з нетерпінням чекала Валентина. Коли ж він нарешті привітає мене чи можливо просто скаже якісь приємні слова. І сьогодні пам’ятаю як зайшла в клас а там великий букет квітів з метеликів. Важко описати як він виглядав, адже по суті я не розбираюся в цьому але саме ці букети з метеликами котрі світяться в темноті майоріли у соціальних мережах. Моє серце декілька разів пропустило удари.

Саме в той момент мав бути оркестр. Я спізнилася на декілька хвилин тому швидко взявши акордеон пішла до іншого класу де була репетиція. Хвилювання, піднесення. Це все я відчувала в той момент. Момент за який мені зараз просто смішно. Як завжди Андрій привітав мене посмішкою і легким «привіт».

Але…як виявилося пізніше нічого мене не стосувалося і не пов’язувало з цим днем. Андрій зник з музичної швидше за мене а я, з не зрозумінням зійшла на низ. Настрій впав. Він не привітав а букет…я просто втішала себе думками що можливо це для його мами. Пройшовши до зупинки де він завжди чекав на автобус я завмерла. Прямо перед моїми очима, як в серіалі буває але тільки це точно не був видуманий сценарій він віддав букет дівчині. Висока дівчина, з довгим волоссям з котрою він обійнявся. Напевно, мене врятувало тільки темне світло і він не помітив мене. Хоча зараз здається я б замість втекти добряче зацідила йому ляпаса.

Того вечора напевно половина мене вже попрощалася з ним. Але…це було надто важко. Скільки років я міряла про нас? Так, по суті я нічого іт не робила задля цього але ж…я просто любила його.  Прийшовши додому і сівши за уроки я пообіцяла собі. Більше ніколи не плакати. І навіть зараз, коли настільки хочеться розридатися від безвиході я знову кажу собі ці слова. Так. Звичайно ж є моменти коли емоції не стримуються але я більше ніколи не плакала за дрібниці.

Попри ту сцену, свідком якої я стала, до випускного я нічого не змінила. Хоча частина мене вже напевно боролася з іншою. Хіба я з тих хто так скоро здаються?Це точно ні але…немає за що боротися. Я повинна відпустити його і заспокоїти свою уяву. Замкнути її і припинити проектувати дурні мрії котрі ніколи не справдяться.

Я не зробила нічого задля того, щоб він зрозумів моє відношення до нього. Але думками я все одно жалію про свою несміливість. А випускний? Напевно, якби не подруга то це був би найгірший випускний в житті. Після урочистої частини всі в ресторан. Доки були батьки, все було ще чудово а от коли батьки зникають, діти ясне діло ідуть за межі вихованості. Через те, що я не відносилася до людей котрі вживають алкоголь або ж тютюн мій випускний закінчився на поході додому. А вже потім з групи я дізналася наскільки далеко все пройшло у інших. І знову мене вкололо те, що він не сказав мені нічого про цей план.

Напевно, ті емоції котрі були в мене після закінчення музичної школи, розбиття моїх бажань щодо кохання і стали поштовхом до написання першого твору на Booknet. Адже в серпні я не змогла заспокоїти все ж свою уяву без якої просто не можу спокійно заснути. І думка, чому б це не перетворити у твір прийшла сама собою. Отже, за щось я все ж таки можу подякувати цим обставинам.