Розділ 3

.

Сцена. Конкурси. Жарти директора та вчителя котрі я сприймаю серйозно попри вже зрілий вік. І…любов котра наростає. Саме це відбувалося наступні роки. Я почала кожен день проводити в музичній школі і знайомому кабінеті. Андрій котрий весь цей час також тут. І…по суті наш час. Скільки відбулося подій? Навіть не знаю. Нові твори все більші і складніші. Вчитель їде бо йому час а ми сидимо і розбираємо наступні сторінки, бо вдома на це немає часу. Я залишаюся вже набагато довше в музичній, і все заради тих декількох хвилин з ним.

Ми друзі. Вже не просто знайомі а друзі. Для мене це багато що означає. Він сидить за декілька міліметрів від мене і уважно читає ноти але щось іще не звучить. Я ж дивлюся на нього вже не розуміючи чому так прив’язалася. Чому попри  те, що вже п’ять років від першої зустрічі пройшло я все одно вважаю його своїм. Наче вже і вік інший. І розум… Його обурливий видих зіпсував мені всі романтичні моменти в голові і я повернулася до нот.

- Дієз. - сказала я тоді.

Дивно що я і досі це пам’ятаю. Наче легкий твір. «Їхав козак за Дунай». Перша лінійка котру ми давним-давно пройшли. Четвертий такт. Фа дієз котрий він постійно забував грати. Червона ручка котрою він обвів те місце. Зараз, пишучи про це я не розумію чому це настільки відклалося в моїй голові.

Вийшовши тоді з музичною, пам’ятаю що йшов дощ. Парасоля. Моя невелика парасоля. Андрій ішов на автобус. Так, жили ми в зовсім інших місцях. Йому на автобус  і пів години їхати а мені стільки ж часу пішки додому. Завжди любила ходити пішки. І зараз в принципі це не змінилося.

Ми ішли під тією маленькою парасолею тиснучись.  Він не наважувався напевно взяти мене під руку щоб було зручніше а я тільки і чекала цього. Все ж, я  не зовсім та дитина котрою була.

- Я не кусаюся. - сказала я йому  тоді, і все ж його рука торкнулася моєї. Хоча і тривало це не довго бо з магазину недалеко вийшла його менша сестра і він наздогнав її і забрав свою парасолю. Наостанок все ж ми попрощалися.

Зараз я розумію що була для нього не більше ніж другом.  Зате для мене він був по суті всім. Мотивацією займатися, для того щоб не здаватися йому нездарою. Мотивацією ходити в музичну школу щоб побачити його.  Я вже навчалася в середній школі де і хлопців було більше. І можливостей.  Але я все одно бачила тільки його в ролі свого чоловіка, хлопця…А зараз це так по дурному звучить.

Але швидке усвідомлення, що за рік все це закінчиться і наші дороги розійдуться мене поїдав. І я не могла нічого зробити. Я була сірою мишкою, і навіть зараз не багато чого змінилося. Я не могла прямо сказати йому «давай зустрічатися», бо страх втрати все перемагав. І так прийшов останній шостий рік. В котрий я робила все, щоб якось щось змінити…