Глава 8.Настя

Вся моя злість раптом випарувалася,як тільки я побачила людину,яка до мене наближалася,Нік...

Його карі очі одразу викликали в мені посмішку,як раптом переді мною звідки не візьмись встав Марк,і почав про щось питати,я так боялася,що Нік зараз розвернеться і піде,єдине,що я йому сказала це:

—Марк не зараз,все потім...

І пішла,сама того не усвідомлюючи.Ми підійшли один до одного так близько,я так хотіла його обійняти,але я розуміла,що зараз усі на нас дивляться і ,щоб там я не відчувала - ми чужі одне одному...І тут він сказав слова,які розтопили остаточно моє серце,він хоче мене обійняти,щось дивне сталося у моєму животі,ніби там пурхали метелики...Ми розійшлися і весь час,як тільки я могла я шукала його погляд...Але тут я побачила того гравця і образа заграла новими барвами,я згадала,що в мене не так багато часу і ліки скоро мають вийти,я поглянула на лікарку і вона показувала мені на годинник, натякаючи,що скоро мені доведеться піти з поля, я підбігла до Олеки,це був один з членів нашої команди,який прийняв мене одним з перших,ми багато часу говорили,сміялися,і навіть деколи ходили разом на перекуси...я знала,що він мені не відмовит у моєму проханні.

—Олексо,стій.

—Що,щось не так,щось болить?

—Ні, мені потрібно з тобою помінятися.

—Навіщо?

—Я хочу йому помститися і сама забити гол.

—Настя це небезпечно для тебе,якщо хтось тебе підіб'є, почуття провини мене з'їсть.

—Я клянуся тобі,що я дійду до воріт і заб'ю цьому засранцю гол.

—Але він нападник,розумієш?

—Розумію,і що?

—Коли ти пройдеш його,тобі потрібно буде пробити захист...

—Повір,цей удар не забуде ніхто.

—Гаразд,я вірю тобі,і сподіваюся,що не дарма.

Ми помінялися з них місцями і,як тільки мені випала нагода,я чимдуж погнала до воріт,ось він цей момент,але раптом біль пройшовся по всій моїй голові, я зрозуміла - це кінець,я облажалася...

Ні!Ні!Я так не можу!Я зібралася з усіма своїми силами, які у мене лишилися і побігла,я бігла так швидко,що, здавалося,серце зараз вистрибне з грудей і голова просто вибухне від болю, і ось він,я маю його обійти,він так сердито на мене глянув, 'а я використала простий прийом якого він точно не очікував,і побігла далі,він нісся,так саме нісся позаду мене,часу лишалося все менше,ось вже захисник, і я б'ю,ззаду хтось вдаряться в мене,хтось кричить,а я розумію,що губи знову обдало жаром,що піднятися я більше не зможу...хтось підняв мене і поставив на ноги,шепнув:

—Потерпи,я заберу тебе звідси...ти забила,нічия...

Я чула радісні крики,хтось кричав,що час святкувань,та чийсь голос сказав:

—Ні, ми підемо,їй потрібно до лікарні,ви ж розумієте.

—А,так, звичайно,дивно звісно,що ви дружите,і що так сталося,що капітан з однієї команди і гравець з іншої...

—Я зрозумів,що ви маєте на увазі,ми пішли.

—А так добре...

Хтось ще щось говорив але,мене підняли на руки і кудись понесли,і нарешті я побачила їх,ці карі очі і я відчула себе в безпеці,як же я хотіла,щоб і вперше то був він, але зараз я,я спокійна...і здається марю...

Я прокинулася пізно,уночі,і одразу ж біль пройшовся по всій моїй голові...хтось накрив мою руку і сказав:

—Заспокойся,ти в лікарні,все добре.

Я повернула голову,з яким же болем мені вдалося це зробити і я побачила Ніка...

—Ти тут?Але чому?

—Я не знаю, можливо,ти мене причарувала?

—Ахахах, - і сміх одразу ж відізвався болем у моїй голові.І ніби побачивши це,Нік сказав:

—Спокійно,не смійся,це приносить тобі біль,і взагалі не рухайся,я підсяду ближче,щоб ти не рухала головою.

—Дякую...

—Ти почервоніла..., - з посмішкою сказав він.

—Я знаю..., послухай я хотіла поговорити.

—Я теж хотів поговорити, і ,щоб тобі було легше,давай я перший розпочну.

—Добре.

—Коли ми вперше зустрілися я зачарувався твоїми очима, вони такі гарні,зелені,ніби ліс після дощу,одразу обдає свіжістю,можеш сміятися,але ось такі відчуття вони у мене викликали, і я їх шукав у кожній дівчині, я шукав той норов який ти проявила коли погрожувала мені врізати,я шукав ластовиння але так і не знайшов,нічого з цього в жодної не було,я шукав такі ж пухкі губи,а коли знаходив і цілував то була не ти, коли я завжди тебе бачу мені хочеться торкнутися тебе...це,мабуть,звучить ненормально,але на полі коли тебе на руки взяв той рижик,мені захотілося прибити його...ми мало знайомі і це ще один доказ,що я ненормальний...тепер твоя черга...

—Після твого зізнання,мені буде важко тебе переплюнути...але я спробую.В першу нашу зустріч я побачила твої очі,твої карі очі - це єдине,що забрало мене в полон і більше не відпускає,тепер я шукаю їх скрізь,я хочу їх побачити і відчути... полегшення,спокій,захист,дивно так?

—Ні...

—Потім я побачила твою усмішку,щиру,справжню,і мені хочеться її бачити щодня...але це все дивно...твоє ім'я,розкажи про себе.

—Нік,Ніколас - це повне ім'я, мама має іспанські корені,а тато українські,і так сталося,що моя бабуся хотіла назвати мене на честь дідуся,в них було таке кохання,що можна тільки позаздрити,мама з татом були напроти,але по церковному вгадай,як мене назвали?

— Ха-ха,отже ти Микола?

—Тааак...але давай ти вдаси вид,що цього не знаєш і для тебе я лишуся Ніком?

—А якщо Ніколасом?

—Краще Ніком.

—Окей, - засміявся він. — А чому ти так здивувалась,коли почула моє ім'я?

—Колись,я читала книгу,про двох закоханих - це було неймовірне кохання,яке все побороло,і одного з головних героїв звали Нік, Ніколас...і коли ти сказав,що тебе звати Нік,я здивувалась,бо в Україні ім'я Ніколас викликає дещо парадокс...

—Так, отака в нас країна,за рогом чекають несподіванки.А ти,я твоє ім'я взагалі дізнався від лівого чувака.

—Ну вибач, тоді давай я сама представлю себе.

—Давай.

—Анастасія, - я підняла руку,щоб він потис її,але він її поцілував.

—Ну нарешті твоє ім'я зійшло з твоїх уст.

—Я з провінції і маю чисто українське коріння.Ось такий короткий довідник про мене.