Глава 1.Настя

Кінець літа.Залишаються лічені дні до початку нового навчального року.Війна досі триває...і здавалося б яке навчання у такий час?Але нарешті я піду в коледж.На третій курс.За цей час я зрозуміла, що друзів у мене майже немає, а ті люди з якими я дружили раніше повне лайно. Залишається 3 дні.А я досі копаюся в собі і в тому що зі мною бляха не так???Замість того,щоб жити як усі, нормально спілкуватися я тільки те й роблю що сварюся з сестрою і братом і цілими днями залипаю в телефоні.Не розумію навіщо я вступила до медичного, зараз я настільки вагаюся,але розумію, що шляху назад немає.

26 серпня, бляха сьогоднішній вже двадцять шосте серпня!І тут я розумію, що я взагалі не готова, в прямому сенсі, я зазирнула в свою шафу і зрозуміла що на третій курс і мене навіть немає нормального одягу...бо за цей час на дистанційному навчанні я тільки й ходила в піжамі...

— От бляха...Тату...

Голосно крикнула я.

—Що?

— А малі вже їздили збиратися до школи?

— Ну так, ми ж разом їздили, я ще запитував в тебе чи все в тебе є, ти мені сказала,що в тебе все ок і сиділа в телефоні.А що?

— "Бляха, бляха,бляха, Настя чим думає твоя голова, молодець! І як тепер мені сказати,що я просрала все літо і не готова бо нічого по суті немає." Емм...тут така справа..."думай,думай", ну я тоді просто не звернула увагу на розмір речей і так вийшло,що я з них виросла...

—Або ти мене дуриш,бо як завжди сидячи в телефоні ти знов усе прогавила.От скажи на що можна дивитися цілими днями в телефоні?

—Так, я як завжди все просрала бо не розрахувала час.А щодо телефону, то я ...не знаю,що й тобі сказати...просто залипаю і все.

—Ох...чесно я злий на тебе,бо завжди так, щось придумаєм, в нас ще є час.

— Окі, дякую.

Ну...якщо я зараз ляжу і буду лежати і залипати ЗНОВУ В ТЕЛЕФОНІ то точно нічим добрим це не закінчиться...а все через те,що у моїй "провінції" мені немає чим зайнятися і тут як не дивно у мене немає друзів.Тож єдині подруги залишилися в місті,але я з ними не так часто спілкувалася як мені б хотілося.

Але скоро я поїду звідси і сподіваюся, що зможу нарешті відчути себе вільною і робити те,що захочу, ах так я забула, я ж житиму в тітки...окей , але це все рівно краще ніж тут.

Наступні дні пролетіли швидко, і почався мій переїзд.

—Доню ти все зібрала?

—Так, мамо...

— Тоді...я сумуватиму, дуже, дуже сильно, я так звикла,що ти постійно вдома.

— Я теж сумуватиму, але з тобою залишаться два спиногриза,які повір мені, не дадуть тобі спокійно жити.

— Як приїдеш подзвони, добре?

— Добре.

Їхали ми переважно мовчки, лиш час від часу перекидалися парою слів.

Коли ми приїхали, то як завжди попили чай, батько поїхав , а я нарешті лишилася сама.Я розібрала свої валізи та пішла в душ, потім повечеряла та увімкнула будильник, як же я відвикла від нього за ці три місяці,саме тому,щоб не проспати я вирішила лягти раніше.Я впевнена завтра буде зовсім нелегкий день незважаючи на те,що він перший у цьому навчальному році.