Перше кохання

В скромному містечку, біля лісу жив один 16-річний хлопчинач його звали Діма. Він не мав друзів, але й не дуже хотів. В його однокласників уже давно було по декілька дівчат, вони вели веселе підліткове життя, та у Діма цього всього не було, він не бачив в цьому сенса. Його називали дивним,  відлюдькуватим. Сидів дуже багато часу дома та майже весь час писав коротенькі історії. Виходив на вулицю він рідко, і якщо виходив, то тільки в ліс. Адже цей ліс був навдивовижу гарний. Там йому приходило натхнення, він міг годинами там сидіти та писати свої історії.

Одного разу він сидів вечором за друкарською машинкой та в цей момент щось добре грюкнуло за вікном та пропало світло. Вітер був нестерпний за вікном. Діма вирішив вийти на вулицю та глянути що там робиться. Як тільки він відчинив двері, вітер дмухнув з неймовірною силою та сила-силенна кількість снігу залетіла в хату. Діма з радості швидко зачинив двері та пішов спати, надіючись дочекатися завтра гори снігу.

Наступного ранку до нього в кімнату забігає сестра та кричить "Діма, скоріше вставай! Ти повинен це бачити!". Діма бігом розплющує очі ти підбігає до вікна. В цей час сестра відкриває штори, та перелякані очі Діми ледве не вилазять зі своїх орбіт від білих неземних барв. Діма протирає очі та дивиться у вікно. Він такого давно не бачив. Було таке відчуття, наче зірвався завод по виробництву вати. Все було таким, начебто зійшло зі сторінок казок. Діма ніколи в житті не бачив такого. Вони переглядаються з Юльою (так звали його сестру) поглядами.

До того ж, сніг не припиняв налітати, за вікном був немов би туман.

- Я в своєму житті такого не пам'ятаю! - говорить Діма сестрі.

-Блін, я так обожнюю сніг! Потрібно вийти на вулицю, щоб не прогавити цю погоду! - каже сестра

- Яка вулиця? Ти бачила що там робиться? Я, впринципі, теж не проти вийти, але...

-Так що це таке? Світла немає? - кричить мама з кухні, перебиваючи Діму.

- Та воно ще вчора ввечері пропало! - кричить Діма.

- І що ми будемо робити...на вулиці мороз 25 градусів.. як ми будемо без котла..

- А як ми будемо без світла? Темніє ж в 5 годин.

- Блін, давно треба було свічки купити. Прийдеться щоб хтось сьогодні в такий мороз пішов.

- Оооо, в таку погоду..

- Звичайно! А шо робить думаєш вечором? В 5 годин піти спати?

- Та я розумію, прийдеться йти.

- Так, тільки вдягнутися тепло! Подивися що по телевізорі передають!

По телевізору, і справді, як у передвоєнний час дуже жорстко передавалося про те, що на вулиці екстрена ситуація, без потреби на вулицю не виходити.

- Блін, мені шото кінець світу нагадує. - говорить Діма.

- Який блін кінець світу! Шуруй давай по свічки. - кричить мама.

Поки Діма поїв, попив чай та зібрався, було вже 2 години дня, та снігова метіль не збиралася вщухати. Діма вийшов з хати, та ледве пробирався через кучугури снігу, стежки не були протоптані. Людей на вулиці було мало. Сніг зі всієї сили летів Дімі в лице, проте йому подобалася така погода. Людей мало, атмосферно, можна побути на самоті. І тут Діма побачив жигулі, який і так ледве їздив, так ще й застряв у снігу. Діма запропонував допомогу. Водієм був старенький дідусь, на вигляд 60 років, вони виштовхували цю машину хвилин 30. Діма дуже змерз. За цей час вони з дідусем добряче познайомились та він запропонував підвести Діму до магазину. Діма був не проти. Коли він їхав, він увесь час дивився у вікно:  яскраво-білі сніжинки летіли зі всієї швидкості, більше ніж на 20 метрів нічого не було видно - все було ніби в тумані. Більше дідусева машина не застрявала, що було великою вдачею, адже дороги не розчищали.

Ось і під'їхали вони до магазину, Діма попрощався з дідусем та ввійшов в магазин. Там було більше людей, чим він бачив на вулиці. Велетенські черги та сила-силенна людей, які просто грілися. Він відправлявся в пошуках свічок. Це була нелегка справа, адже він просувався немов у мурашнику.

Врешті-решт він найшов відділ зі свічками та хотів їх підібрати, та раптом, звідки не візьмись просунулась якась рука, Діма аж зойкнув з несподіваності, він повільно піднімав голову та побачив перед собою постать надзвичайно тендітної та красивої дівчини його віку. Це було настільки дивне відчуття, він ніколи в житті не відчував такого, було так, немов по його жилам почала пульсувати кров, все навколо нього зупинилося в часі, воно не мало сенсу. Він хотів, щоб ця мить продовжувалася вічність.

- Ой, вибач. - говорить вона.

- Та ні, нічого, все нормально. Ти хотіла взяти ці свічки? - дуже невпевнено говорить Діма.

- Та ні, я візьму інші, тут їх багато. - говорить вона.

Бере свічки та йде, здавалося б, у безмежний натовп людей та розчиняється там. Як тільки Діма збагнув, що щойно сталося, він, забувши про свічки, попрямував прямо, куди вона пішла. Він її шукав зі всіх сторін, штовхаючи людей, та їх було настільки багато, що він навіть не міг збагнути де він знаходиться. З надзвичайно сумним настроєм він побіг до відділу з свічками, взяв їх та побіг на касу, надіючись хоть там її зустріти. Діма вдивлявся в кожну дівчину, стоявшу там, та все було марно - він її не бачив. Коли він вийшов з магазину, були вже сутінки. Він навіть не думав про те, як він доїде додому, просто йшов уперед з пустим поглядом, сніг зі всієї сили бив йому в лице, його було майже по коліна, та Дімі було всеодно. Він навіть не звертав на це уваги, настільки він був поглинений у свої думки. Доки він прийшов додому - було вже темно.