Свічка повільно догоряла, з ніжним шипінням виплескуючи навколо себе краплі гарячого парафіну. Вогник слабенько блимав, немовби виконував просто на верхівці свічечки якесь полум’яне південне фламенко. Освітлена тим тьмяним сяйвом невелика кімната здавалась ще меншою і убогішою, ніж була насправді, і лише мерехтливі тіні, які борсалися на стінах, народженні до життя гарячим проте слабким та самотнім вогником, створювали у оселі відчуття вируючого життя та багатолюдства.
Марія Іванівна Стефюк, немолода сивочола жінка, сиділа у старенькому кріслі і сумно позирала на великий старомодній стіл, посеред якого стояла у свічнику напівзгоріла свічка. Жінка сиділа нерухомо, мовби чернець під час медитації, і все дивилась і дивилась на ту спливаючу у вогні свічку, дивилась так, немовби хотіла уздріти у тому хиткому полум’ї усе своє минуле життя, яке також повільно і невпинно догоряло у цій кімнаті.
Навколо було свято, світ жив, очікуючи Різдвяної ночі, у яку, за переказами, народився Спаситель, котрий мав принести на землю лад, гармонію та спокій. І цей збуджуючий стан, ця святкова незборима радість відчувалася в усьому: в гуркоті останніх авто, що мчали вечірніми вулицями міста; в голосних розмовах та тупотінні сусідів за стіною, які готувалися святкувати Різдво; у веселих вигуках малечі, що вже заходилася по-одному і гуртами бігати по квартирах аби поколядувати. Лише у оселі Марії Іванівни не відчувалося свята – самотня пенсіонерка, яка віддала усе своє життя і родинне щастя школі та школярам, вкотре вже зустрічала новорічні й Різдвяні свята на самоті. А ще у неї несподівано перегоріла лампочка, а запасної не виявилося. Тож Марія Іванівна була змушена запалити свічку, сподіваючись назавтра сходити до господарського магазину
Свічечка мляво догоряла, обіцяючи за півгодини занурити всю оселю у темряву, а сива самотня жінка німувала, ніби не наважувалася зізнатися до себе самої у тому, що на схилі літ вона так і не отримала для себе особисто геть нічого, окрім почуття добре виконаного суспільного обов’язку. Позаду залишились літа, молодість, енергія та сотні школярів, яких Марія Іванівна, ніби турботлива й чуйна мати, випускала з школи у великий світ, випускала так, як випускає на волю птахів затятий голубар. Де ті вчорашні її учні, ті дітлахи, яким вона віддала усю свою молодість і усі свої почуття – того Марія Іванівна напевно не знала, як і не знала того, чи згадують її саму хоч коли-небудь учорашні школярі.
Багато років минуло с того дня, коли вона, молоденька вчителька, провела до виходу школи свій перший випуск – усміхнених та чепурних дітей першого післявоєнного року. І хоча те сталося надто вже давно, той день Марія Іванівна пам’ятала дуже добре, чи не найкраще з усіх днів своєї далекої молодості. То був початок – початок її довгого й нелегкого шляху першої вчительки, доброї й мудрої шкільної мамці, яка опікувалася власними школяриками так, як могла б опікуватися власними рідними дітками, якби ж то вони у неї були. Діти виростають і залишають своїх батьків. Школярі – своїх перших вчителів. Це був суворий закон життя і його Марія Іванівна знала добре, а тому ніколи не сердилася на своїх колись іноді неслухняних а іноді і лінькуватих учнів. Хоча... коли-коли, а й згадувались їй такі знайомі, такі рідні обличчя хлопчиків і дівчаток, що проминули повз життя Марії Іванівни довгим та нескінченним шерегом і зникли, мовби розчинились у вирі сучасного життя. Де вони – ті діти? Де вони – ті перші її учні?
Раптовий гуркіт, що поволі посилювався й линув знадвору, порушив повільний плин думок літньої вчительки: чути було як до їхнього будинку одна за одною під’їжджають авто і зупиняються, вимикаючи потужні двигуни. І вже підносилось до неба гучне грюкання дверцятами автомашин, голосні розмови, веселий сміх, що був ніби відлунням святкового сьогодення: до когось з сусідів Марії Іванівни придибали численні гості.
Ніби підштовхувана якоюсь силою, Марія Іванівна, не в силі збороти звичайне жіноче зацікавлення, підвелася з крісла й наблизилась до вікна. Поглянула назовні. Велике подвір’я їхньої багатоповерхівки було вщерть заповнене різними авто, переважно іноземними. Побіля авто сновигали люди – добре вбрані, з великими букетами квітів у руках, вони голосно перемовлялись, реготали, обіймалися – робили все це так, ніби давно не бачилися, – а затим один по одному заходили до під’їзду, зникаючи у нетрях великого й трохи похмурого совєтського будинку.
Постоявши кілька хвилин біля вікна, Марія Іванівна сумно зітхнула і повернулася обличчям до кімнати. На столі самотиною стояла свічка, яка повільно догоряла, загрожуючи занурити всю оселю у пітьму. Ніби налякана раптовим дзвінком у двері, що враз розітнув тишу, вогник блимнув і здригнувся. А великі похмурі тіні на стінах враз заборсалися ще швидше і ще загрозливіше, мовби хотіли нагадати господині про надзвичайне багатолюддя в оселях її сусідів.
Неабияк здивована тим неочікуваним дзвінком, літня жінка здригнулася і трохи спантеличено поглянула у бік вхідних дверей, не поспішаючи відчиняти їх. Лише наступний дзвоник, ще довший і ще настирливіший, змусив Марію Іванівну рушити коридором – радше з цікавості, аніж з бажання когось зустрічати.
Зморшкуваті бліді руки старої вчительки, здавна звиклі до книжок і учнівських зошитів, звично торкнулися замка, клацнули залізною клямкою. Двері широко розчинились і Марія Іванівна здивовано уп’ялась сумними очима у натовп високих гарних чоловіків і жінок, що, одягнені у шкіряні куртки й довгі звірячі шуби, юрмилися перед дверима квартири, заповнивши увесь поверх та східці, що вели як нагору так і на низ. Стоячий попереду високий чолов’яга у невеличких модних окулярах повільно простягнув поперед себе величезний букет червоних троянд, що аж паморочили голову власним ароматом.