Розділ 4: Табіта Ваєрс

— Обережніше! — обурився один з вартових.

Табіта не бачила тих, хто тягнув ноші з її тілом, але чудово чула їхнє уривчасте дихання і сказані слова.

Цього разу її так сильно хитнуло убік, що вона інстинктивно хотіла підняти руку і захиститись при падінні. Не відчула свого тіла і на мить страшенно злякалася.

Все це зайняло якусь мить. Поки вона не нагадала собі, що взагалі-то не прохолоджується тут.

— Сходинки слизькі, — ображено озвався другий трохи гугнявий голос. Схоже, його власник встиг застудитися наприкінці зими.

Невдаха.

— Перепочиньмо, — запропонував перший голос, який Табіта назвала скоріше мелодійним і приємним. — З шостого поверху труп спускати це не те, чим я б хотів займатися цієї ночі.

Табіту знову хитнуло, а потім у спину вдарило твердістю, хруснув сніг. Схоже, її безцеремонно жбурнули разом із ношами на землю. Ні, ну а що, вона вже нічого особливо відчувати не повинна.

— Уф! — видихнув один з вартових і, здається, прохрустів спиною. — Коли вже в цей гуртожиток підіймач встановлять? Котрий рік вже обіцяють!

— Тобі то що? — пробурмотів гугнявий. — Ти тут не живеш.

— Не живу, але останнім часом надто багато смертей серед студентів. А мені наказано їх у підвали тягати, — підтвердив той, охнувши. Мабуть, випростався. Принаймні так вирішила Табіта Ваєрс, яка, попри впевненість варти, холод все ж таки відчувала.

Він мерзенними крижаними мацаками торкався пальців на ногах і спокійно пробивався крізь тонкі відносно теплі капці на плоскій підошві. А потім уже дотягся і до носа, оселившись на ньому концентрованою крижаною аурою.

Наступними мали стати пальці на руках. Ще трохи — і застуди не уникнути.

Табіта не збиралася хворіти після цього інсценування. Але хто там слухатиме ту, що прикидається трупом?

— Гарна погода, — задумливо протягнув той вартовий, який мав приємний голос. Хоча і йому зараз Табіта бажала відморозити все найцінніше.

— Та чим же гарна? — знову обурився неприємний. — Засипає так, що й дракона перед носом не побачиш.

— А небо якесь чисте. За такої хуртовини, — так само натхненно продовжив перший. — Коли ти востаннє таке бачив?

— Тобі аби парком милуватися! Ходімо вже! Я змерз так, що скоро соплі на бурульки перетворяться!

«Спробуй висморкатися», — подумала Табіта, нарікаючи на те, що зараз взагалі ніяк не може впливати на ситуацію.

Дія «отрути» мала перейти в наступну фазу вже надто скоро. І Табіті зовсім не хотілося, щоб свідками її повернення до життя стали двоє вартових.

Не сказати, що їй було надто їх шкода, після такого поводження з тілом студентки, але все-таки оживати вона збиралася за інших обставин.

— Ніколи не розумів, що там за статуя? — прогугняв другий, голосно висморкавшись. Чи то почув думки Табіти, чи дійшов до такого важливого рішення сам.

— Пам'ятник першому ректору академії Беосу Олту, — озвався той, нахиляючись над дівчиною. — Говорять, мудрий був мужик. Стільки артефактів нових винайшов.

Табіта, якби могла, зробив би зауваження і сказала, що не винаходив він жодних артефактів. Він був зіллєваром та інтриганом, але про це… Про це вона дізналася не з книжок. Хоча багато їх прочитала за останні півроку.

Але правду про першого ректора академії Гріскор їй розповіла інша людина. Людина, про яку… Про яку можна було розповісти дуже багато. Але Табіта зараз була здатна лише мовчати. І згадувати їхню першу зустріч.

***

Того дня осінь ще була теплою. З початку навчання в академії Гріскор пройшов лише тиждень. Та за ці сім днів багато всього встигло відбутися, студенти зайняли ті місця, які збиралися посідати наступні п'ять років. Принаймні більшість сподівалися саме на це.

Першокурсників заселили до гуртожитків, познайомили з викладацьким складом, провели перші вступні заняття та видали величезний список літератури для вивчення у вільний час.

Табіта того дня йшла з бібліотеки, притримуючи високу купу книжок. Вона збиралася стати найкращою на потоці. Злість на батьків не вщухла, ні, вона стала тільки сильнішою. Розкривалася за спиною вогняними крилами і штовхала вперед.

«Я їм ще доведу — думала вона щодня, прокидаючись разом зі сходом сонця. — Батько вибачиться. Вони зрозуміють, що помилялися».

Табіта Ваєрс перестала згадувати, що рідні люди ненавиділи магію ще до її народження. Бо тепер вона була частиною цієї магії. Отже, вони ненавиділи і її.

Їхню рідну дочку!

Це не вдавалося второпати, це злило, дратувало і штовхало на крайнощі.

Вона хотіла довести їм. Довести собі. Всьому світу!

Табітою на той час керував лише гнів. Він тлів вугіллям десь у грудях. І розпалювався від найменшого подиху вітру.

Саме це давало їй сили. 

Табіта вставала раніше двох третьокурсниць — сусідок по кімнаті, з якими практично не спілкувалася, готувалася до занять, слухала всі слова викладачів на лекціях, а потім до самої ночі читала і вивчала підручники.