Розділ 1: Табіта Ваєрс

— О Великий, вона мертва! — відчайдушний крик пролунав над тілом молодої студентки.

Табіта Ваєрс лежала на підлозі в одній із житлових кімнат гуртожитку. Бліда і холодна, як сніг. По підлозі розсипалося каштанове волосся, голова була закинута, а руки розкинуті так, ніби дівчина впала з висоти.

Табіта ніяк не відреагувала на крик подруги, яка впала навколішки і вже навіть не намагалася трясти бездиханне тіло.

О, ні, Табіта ніяк не відреагувала, але все чудово чула.

І якби могла, то скривилася від надривного ридання сусідки по кімнаті — Мілред ван Темпф.

Коли дівчина приймала зілля, вона сподівалася, що знайде її друга сусідка і обійдеться без цих сцен. Але Великий не побажав почути благання тієї, що розігрувала самогубство.

— Ох, Табі, навіщо ж ти це зробила? — надривалася Мілред, тремтячими руками витягаючи з холодних пальців подруги порожній флакон.

Етикетку на нього Табіта наклеїла відповідну. І тепер Мілред була впевнена, що сусідка, з якою вона з'їхалася лише кілька тижнів тому, випила отруту.

— Він же не вартий цього! Ох… люба.

Так, «люба». Саме так Мілред називала Табіту. Іноді «Табі». Але найчастіше до всіх зверталася саме «люба» чи «любий». Мілред це здавалося приємним. А ось інших часто пересмикувало від цього.

Табіту теж пересмикнуло б, але тіло скувала паралізуюча дія випитого зілля. У роті досі відчувався терпкий присмак вогняного полину. А серце билося так повільно, що ніхто не зміг би вловити пульсу.

Жоден цілитель.

Першокурсниця дочекалася, поки Мілред опанує себе і сповістить варту. Ті прибули за холодним тілом «померлої» досить швидко, що не могло не тішити Табіту.

Саме на їхні плечі лягло завдання доставити загиблу до підвалів, де прохолода змогла б зберегти Табіту Ваєрс до розтину та похорону.

Разом із ними прибув і цілитель, який спочатку накачав Мілред заспокійливим, і лише потім зайнявся своїми прямими обов'язками. Він мав зрозуміти, що студентці Ваєрс не допомогти, як тільки переступив поріг кімнати. Але перевірка була обов'язковою процедурою, проводити яку йому останнім часом доводилося дуже часто.

— Мертва, — констатував лікар, попередньо прошепотівши над тілом заклинання.

Якби Табіта Ваєрс могла, вона полегшено зітхнула б.

Чи ні?

Мабуть, останнім часом вона занадто часто замислювалася про те, що справжня смерть була б набагато милосерднішою, ніж те, у що вона виявилася втягнутою. І по дорозі до підвалу, поки її тіло спускали з шостого поверху гуртожитку, Табіта мала час, щоб прокрутити в голові все, що трапилося з нею за останні кілька місяців.

А згадати було що.

***

Все почалося десь рік тому. Тоді Табіта ще жила з батьками в крихітному будиночку на Четвертій вулиці у невеликому та брудному місті Нес-Тешасі. Місті, де жили одні працівники фабрик, розташованих по периметру невеликого поселення.

Її сім'я не була вийнятком. Батько працював у відділі очищення руди, а мати працювала у цеху виготовлення флаконів для зілля із міцного скла.

Обидва не мали магічного дару, тому займали низькі посади і не могли розраховувати хоч на якесь підвищення. Може, тому вони й ненавиділи магів. Чи причина крилася в чомусь іншому?

Табіта не знала.

Натомість щодня, повертаючись зі школи для таких самих дітей, як вона сама, дівчина ставала свідком схожих одна на одну сцен і розмов.

— Ненавиджу їх! — наче ведмідь батько важко тупав у темному коридорі, стягуючи зношене пальто, і скидав черевики. Після чого протискався у вузький прохід і сідав на хиткий табурет в кухні. — Ненавиджу чаклунів! Це ж треба! Весь світ під них прогнувся! Марто, ну хоч ти скажи!

Мама, яка була худорлявою та нескладною, завжди заходила в будинок другою. Щільно зачиняла двері, ніби боялася, що хтось може задивитися на їхнє майно, і поспішала за чоловіком.

— Так, вони все перевернули з ніг на голову, — підтакувала вона. А Табіта слухала їхні розмови через тонку перегородку і намагалася зосередитись на домашньому завданні.

— Ти уявляєш, сьогодні голова відділу сказав, що наступне постачання руди буде поділено між Матіасом і Бруном! Я не матиму роботи на кілька тижнів! — слідом чувся удар кулаком по столу. — А все тому, що вони чарівники! Слабкі, але, мати їх, чарівники!

— Розберемося, — повторювала мама.

— Так! Але ж це несправедливо!

Табіта прислухалася до розмови і ледве стримувала сльози. Руки тремтіли, рядки в зошиті виходили кривими. Потрібно було переписувати…

Але дівчинка не бачила цього, очі затягнуло поволокою, з губ зірвався схлип. Вона страшенно боялася. А ще ненавиділа весь світ, адже в ній самій було те, що так зневажали батьки.

Вона була магом.

Так, Табіта Ваєрс боялася, але все ж таки збиралася розповісти про все рідним після закінчення середньої школи. Вона відтягувала цей момент уже довгий час. Малювала в уяві картини того, як батьки зможуть зрозуміти її та прийняти. Зможуть перебороти свою ненависть.