Глава 1. Частина 6. Побут — Вулиці, ринки й люди Праги

Прага прокидалася під весняним сонцем: Влтава текла повноводно, віддзеркалюючи вежі Градчан і Карлового мосту. Повітря пахло цвітом каштанів, свіжим хлібом з пекарень, димом від паровозів і річковою вологою. Вацлавська площа гула: трамваї дзеленчали, торговці кричали «Свіжі кнедліки! Гарячий гуляш!», діти бігали з обручами, дами в капелюшках гуляли під руку з чоловіками в котелках.

На ринку біля Староміської площі, де прилавки заставлені сирами, ковбасами, пивом і квітами, стояв пивовар Ян з Жижкова — червонощокий, з мозолястими руками від бочок. Поруч його дружина Марія тримала кошик з хлібом і сиром.

Ян (голосно, жуючи обвазанок): Маріє, чула новини з Відня? Конрад знову кричить про війну з Сербією. Якщо мобілізація — мене заберуть. Пивоварня зупиниться, діти голодуватимуть.

Марія (занепокоєно, поправляючи хустку): Боже, Яне, не кажи так. Мій брат у армії — каже, офіцери-німці зневажливо ставляться до чехів. «Слов'янське м'ясо», так вони нас називають. А Франц Фердинанд хоча б говорить про права слов'ян.

Ян (зітхаючи): Так, але угорці не дадуть. Тіза в Будапешті кричить: «Ніякої федералізації!» Ми платимо податки, годуємо імперію, а чехів у школах змушують вчити німецькою. Якщо війна — може, Росія допоможе. Цар — слов'янський брат.

Поруч студентка Олена (з Карлового університету) купувала книги й розмовляла з подругою Евою біля фонтану.

Олена (з ентузіазмом): Ево, чеський націоналізм росте! Масарик каже: ми — слов'яни, маємо право на свою державу. Якщо Австрія ослабне через Балкани — ми повстанемо мирно, через парламент.

Ева (обережно): Але серби радикальніші. У Сараєві молоді готують щось. Якщо вб'ють когось важливого — війна. І тоді чехи підуть на фронт за імператора, якого ненавидимо.

На Карловому мосту, де статуї святих дивилися на річку, вуличні музиканти грали на скрипках мелодії Сметани. Натовп гуляв: німецькі туристи фотографувалися, чеські сім'ї годували голубів, єврейські торговці з Йозефова продавали тканини. Старий годинникар Вацлав сидів на лавці, спостерігаючи.

Вацлав (до сусіда, пенсіонера): Синку, я пам'ятаю 1848-й — баррикади, кров. Тепер знову чути грім. Але Прага стоїть — золота, вічна. Якщо війна прийде — ми вистоїмо.

Сусід (киваючи): Так, але молодь гаряча. Вони хочуть змін. А старі, як ми, хочуть миру.

Вечоріло. Ліхтарі запалювалися, відбиваючись у Влтаві. Театри світили, кав'ярні були повні. Прага жила яскраво, культурно, багатонаціонально, але в кожній розмові — тінь майбутнього. Місто відчувало, що стара імперія тріщить, а чеське серце б'ється сильніше.