Глава 1. Частина 4 .Побут — Вулиці, ринки й люди Будапешта

Будапешт жив яскраво попри холод. Дунай розділяв місто: Буда з її замком і пагорбами, Пешт з широкими бульварами, мостами й вогнями. Повітря пахло свіжим хлібом з пекарень, смаженою ковбасою з паприкою, річковою вологою й димом від пароплавів. На Ваці-уліці  гомоніли крамниці: тканини, капелюхи, шоколад, газети з новинами про Балкани. Трамваї дзеленчали, карети цокали копитами, вуличні музиканти грали циганські мелодії.
На Центральному ринку, величезній залі з металевими конструкціями, де стіни вкриті кахлями, а прилавки завалені ковбасами, сирами, перцем і вином, кипіло життя. Ференц, селянин з Пусти (Великої Угорської рівнини), стояв з кошиком картоплі й цибулі, торгуючись з покупцем Іштваном, торговцем м'ясом.
Ференц (голосно, з акцентом): Іштване, візьми картоплю — свіжа, з моєї землі. Чула новини? Серби озброюються. Якщо війна — мої сини підуть у гусари. Ферма залишиться без рук.
Іштван (киваючи, ріжучи ковбасу): Так, Ференце. У Відні Конрад кричить про удар. Ми, угорці, маємо найкращу кавалерію в Європі, але Росія — це мільйони. Якщо козаки прийдуть — прощавай урожай.
Поруч жінки: Ева, румунка з Трансільванії, купувала тканину, розмовляла з угоркою Каті.
Ева (тихо, румунською з акцентом): Каті, якщо війна — Румунія може відібрати наші землі. Угорці тиснуть на нас, школи закривають. Але імперія хоча б захищає від росіян.
Каті (занепокоєно): Боже, Ево, мій чоловік у резерві — тренування щотижня. Каже: «Якщо серби вдарять — ми перші підемо». А Тіза в парламенті кричить: «Ніякої федералізації!»
У кафе «Гербо» на Ваці, де люстри, мармурові столики й запах кави з ромом, сиділи інтелектуали. Поет Ендре Аді, меланхолійний, з тонкими вусами, говорив з друзями за келихом вина.
Аді (поетично): Угорщина — як красива жінка в кайданах Відня. Націоналізм отруює нас усіх. Якщо війна прийде — кров потече Дунаєм, а ми писатимемо вірші про втрачене.
Друг (сміючись): Аді, ти завжди песиміст. Танцюймо! Циганська музика — найкраща в світі. Випиймо за мир!
На вулиці вечоріло. Ліхтарі запалювалися, відбиваючись у Дунаї. На мосту Ланцюговому гуляли пари: дами в хутрах, чоловіки в пальтах. Вуличний скрипаль грав, люди кидали монети. Але в розмовах — тривога: «Серби… Росія… війна…»
Будапешт жив: торгував, їв, пив, співав, але вже відчував, що стара імперія тріщить, а угорська гордість може коштувати дорого.