Глава 1. Частина 2: Побут — Вулиці, кав'ярні, люди Відня

Тим часом Відень жив своїм життям. Сніг вкривав Рінгштрассе білим килимом, трамваї дзеленчали, дзвони Святого Стефана били на годину. Повітря пахло свіжими круасанами з пекарень, кавою з меланжем і димом від камінів багатих будинків. На Штефансплатц юрмилися люди: чиновники в котелках, дами в хутряних муфтах, діти в коротких пальтах кидали сніжки.
У кав'ярні «Централь» на Грабені — дерев'яні панелі, мармурові столики, газети на вішалках — збиралися інтелектуали й прості люди. Зігмунд Фрейд сидів у кутку з сигарою, попиваючи каву, поруч — молодий Стефан Цвейг, елегантний у костюмі, і сатирик Карл Краус з гострим поглядом.
Фрейд (задумливо, попихуючи): Націоналізм — це колективний невроз. Австрія приховує агресію під вальсами й оперетами. Серби мріють про свободу, як пацієнт про катарсис.
Цвейг (тривожно, перегортаючи газету): Але війна? Європа — палац з карт. Балканські війни вже забрали тисячі життів. Якщо Австрія вдарить — Росія, Франція, Німеччина… Кінець цивілізації.
Краус (іронічно): Ха! Імператор молиться, Конрад точить шаблі, а ми п'ємо каву й пишемо фейлетони. Скоро завіса впаде.
За сусіднім столиком — прості віденці. Йоганн, робітник з фабрики в Флорідсдорфі, з мозолястими руками, жує гуляш з паприкою. Поруч — Марія, швачка, з фартухом, заплямованим нитками.
Йоганн (голосно): Маріє, чула? У Боснії серби знову бунтують. Кажуть, «Чорна рука» готує щось. Якщо війна — мене заберуть на фронт. Фабрика зупиниться, діти голодуватимуть.
Марія (занепокоєно): Боже, Йоганне, не кажи так. Мій брат у Галичині — там українці й поляки вже шепочуться про незалежність. Імператор добрий, але імперія — стара ковдра, вся в дірках. Угорці хочуть усього більше, чехи страйкують у Празі…
Йоганн (зітхаючи): Так, світ змінюється. Трамваї швидші, електрика в будинках, але люди біднішають. Страйки щомісяця. Якщо війна — може, це змінить усе. Або знищить.
На вулиці біля собору Святого Стефана торговці кричали: «Свіжі яблука з Тиролю! Гарячий пунш!» Діти бігали, сміючись. Молода студентка Анна, з книгами під пахвою, розмовляла з подругою Кларою біля фонтану.
Анна (захоплено): Кларо, чула про Франца Фердинанда? Він хоче федералізацію — права для слов'ян, як ми, німкені. Не тільки угорці й німці пануватимуть!
Клара (обережно): Але серби хочуть не автономії — вони хочуть незалежності. Якщо щось станеться в Сараєві — війна. Мій батько каже: Європа — пороховий бочок.
Вечоріло. Ліхтарі запалювалися, відбиваючись у снігу. У опері грали «Летючу мишу» — сміх, шампанське, маски. Але під маскою — тривога. Відень танцював, пив каву, працював, але вже відчував подих бурі.