Глава 1. Частина 1: Політика — Верхи Гофбургу

Відень, палац Гофбург, кабінет імператора. Ранок холодний, сніг тихо падає за високими вікнами, вкритими інеєм. У кабінеті пахне старим деревом, воском для підлоги й легким тютюновим димом від сигари, яку імператор Франц Йосиф I рідко курить, але сьогодні запалив. Йому 83 роки: спина зігнута, бакенбарди сиві, очі втомлені, але ще гострі, як у людини, яка пережила три покоління криз. На столі — карта Балкан, телеграми з Белграда, стопки паперів з печатками міністерств.

Імператор сидить у кріслі з високою спинкою, тримаючи в руках останню телеграму. Поруч стоїть граф Леопольд фон Берхтольд, міністр закордонних справ — елегантний, стриманий, з акуратними вусами й холодним дипломатичним поглядом. Він щойно повернувся з наради.

Франц Йосиф I (тихо, майже шепотом, не відриваючи очей від карти): Леопольде… скільки ще ми будемо терпіти цю сербську нахабність? Після Балканських війн вони забрали Македонію, Косово, північ Албанії. Тепер пишуть у газетах про «Велику Сербію» — за наш рахунок. Боснія кипить.

Берхтольд (спокійно, поправляючи манжети сорочки): Ваша величносте, анексія 1908 року коштувала нам кризи з Росією. Вони тоді відступили лише тому, що не були готові. Але тепер Сербія озброєна російськими гарматами, підтримується французькими кредитами. «Чорна рука» — це вже не таємне товариство, це мережа. Полковник Апис у Белграді вербує молодь.

До кабінету входить без стуку граф Франц Конрад фон Гьотцендорф, начальник генерального штабу — високий, худий, з гострими вусами й очима, що горять фанатизмом. Він завжди приходить з запахом кінського поту й морозу — щойно з ранкової прогулянки верхи.

Конрад фон Гьотцендорф (голосно, розгортаючи свою карту): Досить слів, панове! Я кажу це вже шість років: превентивна війна проти Сербії — єдиний спосіб зберегти імперію. Якщо не розчавимо їх зараз, завтра вони вкусять нас у Боснії, а післязавтра — у Галичині. Росія підтримує їх, Франція — Росію, Німеччина обіцяє нам «білий чек». Чому ми чекаємо?

Франц Йосиф I (втомлено піднімаючи руку): Франце, заспокойся. Я не хочу війни. Я пережив 1866-й з Прусією, 1859-й з Італією. Кров — це не гра. Мій син Рудольф… дружина Елізабет… я втратив забагато. Але якщо серби перейдуть межу…

Берхтольд (іронічно, тихо): Ваша величносте, межу вони вже перейшли. Їхні газети закликають до вбивств. Архікнязь Франц Фердинанд пропонує федералізацію — дати слов'янам більше прав. Але угорці не дозволять. Тіза вже заявив: «Якщо дуалізм зруйнувати — Угорщина піде окремо».

Конрад фон Гьотцендорф (ударяючи кулаком по столу): Федералізація — це капітуляція! Слов'яни хочуть не автономії — вони хочуть незалежності. Якщо не вдаримо першими — імперія розпадеться по швах. Двадцять п'ять разів я пропонував план — і що? Ми чекаємо, поки вони озброяться!

До кімнати тихо входить граф Іштван Тіза, прем'єр-міністр Угорщини — високий, суворий, з довгою бородою. Він завжди говорить повільно, ніби зважуючи кожне слово.

Тіза (спокійно, але твердо): Імператоре, війна з Сербією — це війна з Росією. А війна з Росією — це кінець дуалізму. Угорщина не хоче платити за австрійські амбіції. Ми маємо тиснути дипломатією, а не шаблями.

Франц Йосиф I (зітхаючи, торкаючись медальйона з портретом Сісі): Іштване, ти завжди проти. Але терпіння має межі. Якщо щось трапиться з моїм небожем… тоді я не стримуватиму Конрада.

Конрад виходить, бурмочучи: «Краще зараз, ніж ніколи…»