Глава 1: Австро-Угорщина – Імперія в Золотій Епосі та Тіні

Відень прокидався під шаром свіжого снігу, що вкривав бруківку Штефансплатц, ніби білим килимом для імператорських карет. Повітря було просякнуте ароматом свіжоспечених круасанів з кав'ярень і димом від камінів багатих будинків. Трамваї дзеленчали по Рінгштрассе, перевозячи чиновників у фраках і дам у хутряних муфтах. Це було серце Австро-Угорської імперії – велетенської мозаїки з 50 мільйонів душ, від німецькомовних Альп до слов'янських Карпат, від угорських рівнин до боснійських гір. Імператор Франц Йосиф I, "старий пан", як лагідно називали його піддані, правив уже 66 років, і його портрети висіли в кожній школі, таверні й урядовій будівлі – сивий, з бакенбардами, у військовому мундирі, символ стабільності в хаотичному світі.
У палаці Гофбург, де мармурові сходи відбивали кроки лакеїв, імператор сидів за своїм столом, оточений стопками документів. Запах старого дерева і тютюну наповнював кімнату. Поруч стояв граф Леопольд фон Берхтольд, міністр закордонних справ – високий, елегантний, з холодним поглядом дипломата, який бачив занадто багато криз.
Франц Йосиф I (голос хриплий від років, дивлячись на телеграму з Белграда): Леопольде, ці серби знову бунтують. Їхні газети пишуть про "Велику Сербію" – за рахунок нашої Боснії. Після Балканських війн вони стали нахабнішими. Що робити?
Берхтольд (спокійно, поправляючи манжети): Ваша величносте, анексія Боснії в 1908-му була необхідною, але вона запалила іскру. Росія стоїть за ними, як великий ведмідь. Ми маємо тиснути дипломатично, але Конрад каже: війна неминуча.
До кабінету увійшов начальник генштабу Франц Конрад фон Гьотцендорф – худий, енергійний, з гострими вусами, ніби шабля. Він завжди пахнув кінським потом від ранкових верхових прогулянок.
Конрад фон Гьотцендорф (гаряче, розгортаючи карту): Імператоре! Досить дипломатії! Сербія – це пухлина на нашому тілі. Якщо не вирізати її зараз, вона пошириться. Я пропонував превентивну війну 25 разів! Німеччина обіцяє підтримку – кайзер Вільгельм не залишить нас.
Франц Йосиф I (зітхаючи, торкаючись медальйона з портретом покійної дружини Елізабет): Франце, ти молодий і гарячий. Я бачив війни – з Прусією, з Італією. Кров – це не гра. Але якщо серби перейдуть межу... ми відповімо.
Тим часом на вулицях Відня життя кипіло. У кав'ярні "Централь" на Грабені, де дим сигар змішувався з ароматом меланжу (віденської кави з молоком), збиралися інтелектуали. Дерев'яні панелі стін, мармурові столики, газети на вішалках – місце, де народжувалися ідеї. Зігмунд Фрейд, психоаналітик з борідкою і пенсне, сидів з сигарою, поруч – молодий письменник Стефан Цвейг, елегантний у костюмі, і сатирик Карл Краус, з гострим язиком.
Фрейд (задумливо, попихуючи сигару): Панове, націоналізм – це колективний невроз. Австрія приховує агресію під вальсами Штрауса. Серби мріють про свободу, як пацієнт про звільнення від пригнічення.
Цвейг (тривожно, перегортаючи "Нойє Фрайє Прессе"): Але війна? Європа – як палац з карт. Балканські війни минулого року забрали тисячі життів. Якщо Австрія вдарить по Сербії, Росія втрутиться, Франція – за Росію, Німеччина – за нас. Кінець світу!
Краус (іронічно, сміючись): Ха! Старий імператор молиться, Конрад точить шаблі, а ми п'ємо каву. Мирні люди, як ми, обговорюємо, ніби це театр. Але скоро завіса впаде.
Поруч, за сусіднім столиком, сиділи прості віденці: Йоганн, робітник з фабрики в Флорідсдорфі, з мозолястими руками, і Марія, швачка, з фартухом, заплямованим нитками. Вони прийшли на обід – гуляш з паприкою, гарячий, з ароматом часнику, що розносився по залі.
Йоганн (голосно, жуючи хліб): Маріє, чула? У Боснії серби бунтують. Кажуть, "Чорна рука" готує щось. Якщо війна – мене мобілізують. Фабрика зупиниться, хліба не буде.
Марія (занепокоєно, наливаючи пиво): Боже, Йоганне, не кажи. Мій брат у Галичині – там поляки й українці теж шепочуться про незалежність. Імператор добрий, але імперія – як стара ковдра, вся в дірках. А угорці? Вони хочуть усього більше. Якщо Росія втрутиться – кінець.
Йоганн (зітхаючи): Так, світ змінюється. Трамваї швидші, фабрики гудуть, але люди голодні. Страйки в Будапешті – чехи теж страйкують у Празі. Якщо війна – може, це змінить усе. Або знищить.
На вулиці, біля собору Святого Стефана, де дзвони били на полудень, юрмилися торгівці: єврейські крамарі з Галичини продавали тканини, хорвати – фрукти з Далмації. Повітря наповнювалося криками: "Свіжі яблука з Тиролю!" Діти бігали, кидаючи сніжки, сміючись. Але в розмовах чувся неспокій.
Молода студентка Анна, з книгами під пахвою, розмовляла з подругою Кларою біля фонтану.
Анна (захоплено): Кларо, чула про Франца Фердинанда? Він хоче федералізацію – права для слов'ян, як ми, чешки. Не тільки німці й угорці панують!
Клара (обережно): Але серби в Боснії хочуть до Сербії. Якщо Австрія нападе – війна. Мій батько каже: Європа – пороховий бочок. Альянси: ми з німцями, вони з росіянами.
Анна (мрійливо): Можливо, війна звільнить нас. Або знищить Відень – ці вальси, оперу... Я бачила імператора на параді – старий, але величний.
Вечоріло. Ліхтарі запалювалися, відбиваючись у снігу. У опері грали "Летючу мишу" Штрауса – сміх, шампанське, маски. Але під маскою – тривога. Австрія жила, дихала, але відчувала подих змін.