Перша розробка

     Перше моє місце роботи було виробниче об'єднання "Союзенергоавтоматика". Прямо з лав радянської армії я увійшов до великої сірої будівлі неподалік місця мого проживання. Я тоді був сповнений надій і прийшов просто в парадній офіцерській формі старшого лейтенанта - а більше нічого в мене і одягти на той час не було. Два роки з одягу нічого собі не купував.

     Начальниця відділу кадрів вислухала мене, прочитала резюме та повела мене прямо до генерального директора. В кабінеті я відчував себе ніяково – у золотих погонах, кашкет нервово крутив у руках. Як потім через кілька років виявилося, генеральний був прекрасний мужик. Розумний, чуйний, без гонору та зарозумілості до підлеглих. Вислухав він мене, піднімає слухавку і комусь каже:

     - Борисе Миколайовичу, зараз до тебе молодий "генерал" зайде. Поговори з ним про прийом на роботу. Я думаю, що варто брати. Але остаточне рішення за тобою.

     Піднімаюсь я на поверх вище. У коридорі біля одних відчинених дверей стоїть, на цілу голову вище за мене навіть у кашкеті, немолодий чоловік і запрошує до кабінету. Поговорили про все, обговорили умови і на мою радість:

     - У понеділок чекаю. Тільки вже не в парадному мундірі, – з усмішкою проводжає він мене.

     - Дякую. Буду.

     Найближчого понеділка я вже працював у "Союзенергоавтоматиці".

     Окремо хочу розповісти про це чудове підприємство. Підпорядковувалося воно напряму міністерству енергетики у москві. Але генеральний директор і, відповідно, головне об'єднання було саме у Києві. Також у Києві крім об'єднання було невелике (в чотири поверхи) конструкторське бюро та два заводи, розташовані у протилежних та віддалених від центру та головного об'єднання районах. Один завод був великий, із п'ятьма цехами, що випускали продукцію різних напрямків, допоміжними цехами, своєю гальванікою та тарною ділянкою. Навіть держприйомка була своя, оскільки вироби йшли в усі "країни економічного співтовариства" (так тоді називали соцтабір). Другий – поменше, лише два експериментальні цехи. Конвеєра з масовим виробництвом не було, а індивідуальні дослідні зразки робили. На цьому заводику якраз фахівці були найвищої кваліфікації та високого терпіння, тому що кілька разів доводилося виготовляти одну і ту ж деталь у процесі вдосконалення та розвитку конструкторської думки. Часто конструктори не соромилися і зверталися саме до них за порадою та рішенням. Все-таки одну справу робили.

     Крім цього до об'єднання ще входили один інститут у Мінську з науковцями та один завод десь у Середній Азії.

     Мене познайомили з моїм першим начальником бюро. Його звали Михайло Борисович. Літній "рафінований" інтелігент, який став для мене не лише вчителем життя та виробничих премудростей, а й старшим товаришем у всіх життєвих ситуаціях. Я його науку на все життя не тільки на кірку мозку, а й на своїх кістках надряпав. Перша його наука була про вибір напряму роботи.

     - Ким ти себе бачиш? Розробником чи конструктором?

     Хто такий конструктор я вже уявляв, та й слово "розробник" чув, але різницю вловлював несильно.

     Після недовгих пояснень і рекомендацій я себе відчув саме розробником-початківцем і все подальше життя дякував Михайлу Борисовичу за цей перший урок. Креслив я тоді вже добре – батько навчив, вдома кульман не дарма був, та я і в інституті собі та друзям креслив, та й на сторону підробляв чимало – любив цю справу. Окуляри на все життя саме через це і одягнув – креслив вечорами та ночами і багато.

     Згідно з протоколом я познайомився з парторгом. А ось із профоргом оказія вийшла.

     Розповів я йому все про себе. Звідки прийшов і як потрапив туди. Чим займався до армії та як навчався. Порядок. Але наступного дня приходить до мене мила дівчина і в кімнаті нашого бюро починає зі мною дуже, я б сказав, співчутливу розмову. Мовляв, я все розумію, все в житті трапляється, нічого, підтримаємо і т.д. Просить здати профспілковий квиток. Я без задньої думки простягаю їй зелену книжечку. Вона відкриває, дивиться в нього, повільно піднімає на мене очі і при всіх вимовляє:

     - Мене профорг попередив, що ти був там, де профспілок нема і два роки профспілкові внески не сплачував.

     І тут до мене доходить.

     - Оленко, я в армії був, а не у в'язниці. Не треба мені співчувати, розуміти та підтримувати!

     Кімната наповнюється сміхом колег.

     – А я подумала ти сидів. Вибач, звичайно.

     Надалі я внески платив справно.

     Першою моєю розробкою був "Запальник". Коротенько, такий пристрій, який зовні подавався всередину в топку котла електростанції, що працює на мазуті. В середині його труби з прорізами були два вугільні електроди, через які проходив великий струм від нашого зварювального трансформатора, електроди розжарювалися добіла і мазут, що потрапляв на них, спалахував. По колу топки котла на одній "позначці" (поверховість котла) встановлювалося до 8 запальників. На них майже одночасно подавався струм (мазут подавався з усіх форсунок синхронно) і вони підпалювали мазут у всьому котлі. Далі грілася вода в трубках до пари, пара крутила турбіну в сусідньому турбінному залі, турбіна, в свою чергу, виробляла струм і горіли лампочки в будинках.

     Я розробляв електричну частину всього виробу. До речі, тема електродів та пропускання через них зварювального струму для розжарювання була розроблена саме в інституті в Мінську кандидатом наук, який надалі сам був присутнім на всіх випробуваннях і дослідного зразка та дослідної партії до самого впровадження.