Перша планета Вонни

– Я хочу створити планету, – одного разу сказала Во́нна своєму чоловікові.

– Нащо тобі це? – здивувався Вінн.

– Буде подарунок нашому Всесвіту! – посміхнулася дівчина.

– Ну що ж, спробуй, – просто сказав Вінн. – Ти вже стільки всього вмієш, в тебе обов’язково вийде!

Во́нна ніжно обійняла його. «Як же мені все ж таки пощастило», – подумала вона.

– А якою буде твоя планета? – раптом спитав її Вінн.

– Я ще не знаю, – Во́нна на мить задумалася підняв догори очі, – придумала! Вона буде схожа на нашу, тільки я розфарбую її різними кольорами! Там будуть жити прекрасні істоти, рости різні дерева і буде дуже багато квітів, теж різнокольорових, так Улун? – вона лагідно торкнулася пальцем клюва пташки, яка сіла на її плече. – І знаєш що? – додала Во́нна загадково.

– Що? – Вінн не міг стримати помішку, дивлячись в захоплені очі своєї дружини.

– Своїм істотам я подарую знання і вони теж зможуть створювати планети! Уявляєш як це буде чудово!

Вінн подивився на неї довгим поглядом. В їх подружньому житті він не раз був свідком грандіозних ідей, які народжувались в її гарненькій голові. Сказати по правді в неї ніколи нічого не виходило, але він надто любив свою Во́нну, щоб відверто казати їй про це.

– І що ж вони будуть робити з цими планетами?

– Я не знаю, – Во́нна розгублено знизала плечима, дивлячись на нього усміхненими очима та Вінн знав – не пройде і секунди, як у неї вже буде відповідь. Так і сталося.

– Вони будуть її прикрашати! Ось так, – радісно вигукнула Во́нна і закрутила пальцем вгору. У маленькому вихорі почало з’являтись  різноманітне насіння, яке падаючи на підлогу проростало і утворювало на ній густий килим із живих квітів. Во́нна весело розсміялася і плюхнулась на нього, потягнувши за собою чоловіка. Гойдаючись на квітах, вони ще довго лежали обійнявшись, бо кожен хотів затамувати у пам’яті цю мить назавжди.

Наступного дня Во́нна почала створювати свою планету. Це було так захопливо, що вона зовсім припинила спілкуватись з іншими воннами, що дуже ображало їх, особливо Во́нну 2.

– Щось не так із нашою Во́нною…– казала Во́нна 2 своїм подругам. – Якось я зустріла її, а вона мене навіть не помітила! Пройшла повз із загадковою посмішкою на вустах і не привіталася. Я вам кажу: щось відбувається!

– Ну чому одразу має щось відбуватися! – промовила Во́нна 3.

– Тому що раніше так не було, а я знаю Во́нну вже багато років! Не може бути, щоб вона так різко змінилася. Так не буває! Це не добре для неї!

– Звідки ти знаєш, що для неї добре? – спитала її Во́нна 4.

– А як інакше?! – Во́нна 2 на хвилину замислилась. – Може вона не в собі?

– Залиш її у спокої, Во́нна 2, – не витримала Во́нна 5.

Сама Во́нна ніяк не реагувала на ці розмови та дивні погляди подруг – все, що вона робила до цього здавалось їй не важливим. Кожного дня вона прикрашала свою планету і спостерігала за істотами, які були схожі на воннів з її світу, відрізняючись від них лише кольором шкіри та зростом. Во́нна дивилась на їхні заклопотані обличчя і дивувалась, як по-різному вони проживають своє життя. Щоразу, підходячи до планети, вона дарувала істотам свої знання і раділа, як дитина, коли вони спрямовували свій розвиток на добрі справи.

Та одного дня, повернувшись з роботи, Вінн помітив сльози в очах своєї завжди усміхненої дружини.

– Як твоя планета, люба? – лагідно спитав він її.

– Ці істоти якісь дивні, – збентежено відповіла Во́нна. – Я не розумію – свій комфорт їм важливіший за творення. Вони нехтують моїми знаннями і витрачають їх на неважливі речі, – Во́нна подивилась на нього. – Вони не хочуть створювати планети, Вінн. Чому так?

– Мабуть ці істоти не готові до твоїх знань, – Вінн ніжно пригорнув її до себе.

– Свій розвиток вони направляють на знищення. Дивись, в їх руках зброя, а на долонях кров. Вони вважають, що можуть забирати життя і руйнувати все, що я створила для них, – схлипувала Во́нна уткнувшись носом в його плече.

Вінн важко зітхнув – йому не хотілось ще більше засмучувати дружину, але було дещо, про що вона мала знати.

– Старійшини стривожені, Во́нна, – з сузір’я Срібних хвиль надійшла інформація про руйнування, які відбуваються на твоїй планеті, – сказав він. – Завтра ми маємо бути на засіданні і почути їх вирок стосовно неї.

Новина про планету Во́нни розповсюдилась далеко за межі їхньої галактики Магікур. Всі охочі почути вирок старійшин потроху злітались до величезної прозорої сфери, яка була з’єднана вузьким коридором із платформою для космічних кораблів у формі сріблястого диску. Во́нна та Вінн вже чекали всередині зали, дивлячись як присутні займають свої місця. Не звертаючи уваги на гул, Во́нна дивилась на прозору стелю, милуючись спалахами падаючих зірок. Раптом голоси стихли і всі піднялись вітаючи старійшин, які увійшли всередину та зайняли свої місця у м’яких кріслах першого ярусу. Над ними увімкнулось фіолетове світло, яке свідчило про справедливість та неупередженість рішень, прийнятих у цій залі. Во́нна почала нервувати. Вінн міцно стиснув руку дружини, намагаючись припинити тремтіння в її тілі.