Розділ 9

- Микито, це ти? - почувся старечий голос, і до молодих людей повільно вийшла старенька, сухорлява бабуся, спираючись на палицю.

- Так, бабуню. У нас гості, - весело промовив хлопець.

Ліда зовсім зніяковіла. Зрозуміла, що ідея прийти у гості до Микити, була найбільшою помилкою за останній час. Ну от що вона тут забула?

Проте, тікати вже виявилося пізно. Бабуся подивилася на неї доброзичливим поглядом.

- Не стійте у дворі. Проходьте на кухню. Я зараз чай поставлю. До речі, коржиків напекла. Наче відчувала, що ти не сам прийдеш.

- Бабуню, нащо тобі зайвий клопіт? - ласкаво промовив чоловік. Він схилився та поцілував стареньку у щоку. Дівчина, мимохіть задивилася на цю картину.

«Це ж треба! Таке вайло, а настільки турбується про стару. Їй мабуть, вже років сто набігло».

- Справжня красуня, - промовила старенька, роздивляючись дівчину. - Я хоч і стара, але добре це бачу. Про таких у нас кажуть «карі очі, чорні брови».

- Погоджуюся, - промовив Микита, підморгуючи дівчині. Та почервоніла.

- Ти ж не місцева? Я у Літках усе життя прожила, але не бачила тебе ні разу.

- Так. Я з Києва приїхала, - Ліда змусила себе посміхнутися, - але це ненадовго. Сподіваюся скоро поїхати. Як тільки батько прийде до тями…

Схаменувшись, дівчина замовкла. Ще не вистачало перед цією бабцею, сімейні справи обговорювати.

- Заходь, дитино. У нас не так часто гості бувають.

- Дякую, але… я, мабуть, піду, - почала дівчина.

- Навіть не думай. Не уявляєш, як я рада, що ти завітала. Мені, старій, байдуже, а от Микиті потрібно товариство. Особливо, такої вродливої товаришки.

«Та щоб вас… я так крізь землю провалюся», - подумала Ліда.

Відчула, що їй приємно. Насправді, не так часто дівчині робили компліменти, причому настільки щиро. Хіба що татко говорив, що вона гарна. Максим говорив їй приємні речі… ніколи.

- Ходімо до кухні. Коржики охолонуть, - старенька подибала уперед, Микита турботливо підтримував її під руку. Але тут же обернувся до гості:

- Не соромся. Я буду радий, якщо ти лишишся.

Киянка наважилася. Врешті решт, якщо вже прийшла, то може посидіти з цими селянами. Ніхто ж із її знайомих не побачить. Головна причина крилася у тому, що дівчина зголодніла, а тут обіцяли коржики.

Вони сиділи за столом, накритим білою скатертиною. Обстановка тут була простою, але усюди царював порядок та майже стерильна чистота. Навіть не вірилося, що стара жінка здатна так слідкувати за господарством. Нехай навіть за невеликим.

Ліда взяла коржик, який запропонувала їй старенька. Відкусивши, відчула, як на обличчі розповзається задоволена усмішка. Ні в якому магазині, вона ніколи не куштувала такої смачної випічки. Сама майже не вміла готувати та й не бажала цього робити.

Під час чаю розмовляли про різні речі. Бабуся Микити розпитувала Ліду про Київ, про її життя. Микита, майже не приймав участі у розмові, але, дівчина не раз помічала, що він уважно слухає. Наче намагається нічого не пропустити з того що почує. Ліда не здатна була до кінця вирішити: дратує це її чи, можливо, подобається.

- Сама я останній раз була в Києві п’ятдесять років тому, - промовила бабуся, - уявляю, як там уже змінилося.

Вже сутеніло, коли дівчина згадала, що їй час йти додому. Оскільки телефон забула вдома, стривожилася за родичів. Вони, скоріше за все, місця собі не знаходять, шукаючи її.

Вона піднялась та почала прощатися.

- Тебе провести? - запитав  Микита.

- Навіщо? Тут пройти дві вулиці. Сама дорогу знайду.

- Надворі сутінки.

- То й що? Не суцільна ніч, - парувала дівчина, - їй хотілося як можна скоріше повернутися до дядька. Це же треба було так засидітися.

- Звісно, проведи, - встряла бабуся, - не можна, щоб дівчина одна йшла селом так пізно. Пам’ятаю, як мене вперше провів додому твій дідусь, Микито. Саме тоді, я зрозуміла, що не можу без нього жити.

«На що ця стара натякає»? - подумала дівчина. Уголос промовила:

- Велике спасибі, але я, все ж таки, сама дійду…

- Ходімо, - промовив Микита, - дозволь тебе провести. Мені не важко, зате буде спокійніше, коли особисто передам тебе в руки дядька.

- Я не пакунок, щоб мене передавати, - зауважила дівчина, - але як хочеш.

Кивнувши старій, вони пішли до воріт, і вже через хвилину були на сільській вулиці.

Не поспішаючи пішли вперед. Незважаючи на те, що Ліді хотілося припуститися бігом, вона цього не робила. Не хотілося видатися не ввічливою після таких смачних коржиків.

- Тобі подобається тут? - запитав Микита.

- Ні, - коротко відповіла дівчина.

- Чому ж? Літки - мальовниче село. Знаходиться недалеко від Києва.

- Можливо. Але я не люблю подібної місцевості. Народилася і виросла у великому місті. До мегаполісів і лежить душа. Це мій дядько Борис змалечку мріяв про власні угіддя. Рада, що його мрія збулася. До того ж, його ще і сільська дівчина підчепила.