7.Час, який усе розставив

Ми знали одне одного задовго до того, як по-справжньому зустрілися.
Ми жили в одному місті. Ходили до однієї школи. Перетиналися в тих самих коридорах, дихали одним повітрям, але ніколи не звертали уваги одне на одного. Він був на кілька років старший. У той час це здавалося прірвою.
Я була дівчинкою, яка намагалася вижити.
Він — старшокласником зі своїм світом.
Наші траєкторії тоді не перетиналися.
Минув час. Я вже навчалася в університеті, працювала, жила між обов’язками й мріями. Одного вечора я отримала повідомлення у ВКонтакті.
Це був він.
Спочатку — звичайна розмова. Спогади про школу. Знайомі імена. Вулиці, які ми обоє знали. Було дивно усвідомлювати, що ми стільки років ходили поруч і навіть не помічали цього.
Розмова затягнулася. Повідомлення ставали довшими. З’явився інтерес.
Наша перша зустріч була спонтанною. Без підготовки, без очікувань. Просто прогулянка містом, яке для нас обох було знайомим. Я хвилювалася, але водночас почувалася спокійно.
У його присутності не було агресії.
Не було напруги.
Не було страху.
Це було нове відчуття.
Потім я поїхала до матері у відпустку. І ми зустрілися знову. Ця зустріч уже не була випадковою. Вона була свідомою.
Ми говорили довго. Про минуле. Про життя. Про те, як кожен із нас змінювався. Я не розповідала всього, але він уважно слухав навіть те, що я наважувалася сказати.
І тоді я вперше дозволила собі подумати: можливо, зі мною може бути по-іншому.
Наші стосунки розвивалися швидко, але без хаосу.
Без гучних обіцянок.
Без ілюзій.
Для мене — це був початок нового етапу.