6.Тиша, яка врятувала мене

Коли мені було тринадцять, мій світ став небезпечним.
Вітчим був зухвалим і жорстоким. Його поведінка лякала. Одного разу він перейшов межу — і я зрозуміла, що повинна захистити себе сама.
Тоді я була дитиною.
У домі нікого не було поруч.
Брати спали.
Мати була відсутня.
Він наказував мовчати. Погрожував.
І страх став сильнішим за слова.
Я не знала, кому сказати. Я боялася наслідків. Тому мовчала.
Але всередині все змінилося. Я стала ще уважнішою. Обережнішою. Закритішою. Я навчилася контролювати простір, читати небезпеку, передбачати ситуації.
Коли він залишив сім’ю, я відчула полегшення.
Наче повітря стало чистішим.
Наче можна було знову дихати.
Але спокій тривав недовго.
Під час завершення навчання в училищі мама знову помирилася з ним. Це було боляче і незрозуміло для мене. Я відчула, що знову втрачаю стабільність.
Тоді я прийняла рішення рухатися далі сама.
Я поїхала навчатися в університеті. Обрала професію бухгалтера — свідомо, бо хотіла стабільності та незалежності. Я сама оплачувала навчання і працювала касиром у супермаркеті.
Я вчилася вдень, працювала ввечері.
Допомагала матері, коли могла.
Підтримувала братів.
У той період усе здавалося складним, але контрольованим. Я вперше почувалася дорослою на своїх умовах.
І життя ніби вирівнялося.
До моменту, коли я зустріла людину, яка стала частиною мого майбутнього.
І ця зустріч продовжила мою історію — вже в іншому напрямку.