3.Коли я перестала бути просто дитиною

Я не пам’ятаю точного моменту, коли всередині мене щось змінилося.
Це не був гучний день.
Це було поступово.
Я почала дорослішати раніше, ніж повинна була.
Мене часто просили допомагати з молодшими. Спочатку це здавалося нормальним. Я старша — значить, відповідальна. Але з часом я зрозуміла, що моя роль у домі стає більше обов’язком, ніж дитинством.
Я стежила за дітьми.
Допомагала годувати.
Заспокоювала.
Прибирала.
Пам’ятала про все.
І поступово перестала питати про себе.
Мати була зайнята.
Вітчим ставав суворішим.
У домі з’являлося більше напруги, більше різких слів.
Я навчилася не втручатися.
Коли ставало занадто важко, я поверталася до бабусі. Там було спокійніше. Там були чіткі правила. Там мене не змушували швидко ставати дорослою — я просто була дитиною, яка має обов’язки.
Але і там усе було непросто.
У бабусиному домі теж не було легкості.
Там були свої принципи, свої вимоги, своя суворість.
І я жила між цими двома світами, намагаючись нікого не розчарувати.
Я зрозуміла одну річ дуже рано:
якщо я буду достатньо сильною — мене менше зачіпатимуть.
Тому я стала тихою.
Спостережливою.
Самостійною.
Я не скаржилася.
Не показувала образу.
Не просила зайвого.
І саме тоді стався мій перший справжній перелом — не зовнішній, а внутрішній.
Я перестала чекати, що хтось зробить мене щасливою.
Я почала думати, як вижити.
Це був момент, коли дитинство почало відходити.
А відповідальність — залишатися.
Я ще не знала, що колись назву це силою.
Тоді це було просто моїм способом залишитися в житті.