Частина 4

Черевики грузнуть у багнюці, яка утворилась за кілька дощових днів. Болото перемішане із зів'ялим листям. Страх перемішаний з цікавістю. Небо похмуре, як і мій настрій. Серце калатає в такт кожному кроку. А йду я дуже швидко. Час від часу оглядаюсь в різні боки, ніби переживаю, що за мною хтось стежить. Але на вулиці майже нікого немає. Лише кілька незнайомців трапились на шляху, але їм не було до мене ніякого діла.

Вотерфілд зустрічає мене карканням ворон і дрібним дощем. Я скористалась порадою знайомого незнайомця в барі. А ще відсутністю Гаррі, який поїхав у відрядження по роботі. Досі не знаю, як я наважилась на це. Як віднайшла у своєму слабкому, втомленому тілі хоробрість на щось подібне. Зараз усе це видається мені дуже поганою ідеєю. Але ж усе може пройти добре, так? Хоча, мабуть, немає такого розвитку подій, у якому щось могло би бути добре.

Будівлі миготять перед очима, ніби кадри з кінофільму. Все справді здається таким, ніби я просто переглядаю вже добре знайоме кіно, і вже наперед знаю, що побачу. Але ні. Це місто змінилося більше, аніж я думала. Замість мого улюбленого в дитинстві кафе "У С'юзі", де ми часто пили молочні коктейлі і їли арахісове печиво, стоїть якись супермаркет - сірий, понурий, наче сама будівля не надто радіє своїй появі тут. А трохи далі бібліотека. Вона не змінилась зовсім. Згадую про свій старенький примірник "Джейн Ейр", який я вкрала звідти... Це вийшло не навмисно. Просто книжка занадто мені сподобалась, і я вирішила її не повертати. Пам'ятаю, як ховала її під ліжком, щоб мама не дізналась. Це було моєю великою таємницею.

Я минаю центр містечка. Повільно просуваюся вже вузькою вулицею спального району. Тут ще тихіше. Ніби щось лиховісне зачаїлось по кутках. Мені починає здаватися, що я провісник апокаліпсису, тому всі поховались від мене в будинках, спостерігають з вікон, тихо зачаївшись за тонкими фіранками. Навіть ворони замовкли. Ніщо не говорить до мене.

А ось і воно. Знайоме обличчя. Пані Портерр зустрічає мене довгим враженим поглядом. Спершу очі байдужо ковзають повз, а тоді хутко повертаються до мене, і я бачу, як її рот відкривається від здивування. А приємне воно чи негативне, цього вже не знаю. Мені ніяк не оминути стареньку, бо я саме проходжу повз її дім, тож вирішую привітатись.

—Добрий день.

— Добрий,— вона вагається якусь мить, але все ж коротко відповідає.

Ця пані раніше працювала в магазині біля мого дому. Я пам'ятаю, було важко протиснутися крізь жіночок на касу, бо продавчиня мала багато колежанок, з якими любила збирати й розказувати плітки. Місіс Портерр зазвичай не була привітною. Дивилась на нас трохи косо, і в спину обзивала малими засранцями. Хоча я не пригадую, щоб ми зробили їй хоч раз якусь шкоду...Хоча ні. Якось Майк таки сказав дурницю. То був недільний ранок, і ми пішли по чипси, бо хотіли щось хрумати, поки будемо передивлятися Гаррі Поттера. Але продавчиня почала читати нам лекцію про те, що діти в такий час мають бути на службі в церкві, а не напихатись хімікатами (вона була ревною католичкою), і Майк не витримав, бовкнув з опалу, що він не вірить у Бога, і ми всі зрештою помремо, не залежно від того, як часто ходимо до церкви. От тоді все й почалось. Ще й батькам пожалілась, і ми від них теж наслухались. 

Місіс Портерр стоїть на порозі свого дому і тримає в руках конверти. Мабуть, саме забирала ранішню пошту. ЇЇ будинок зовсім не змінився. Маленька білосніжна хатка і збоку розлога яблуня, яка накриває її тінню. Ми любили красти ті яблука, поки вона була на роботі, тож жінка про це й не здогадувалась. Врожай був завжди великий, яблука осипались за ворота і були дуже солодкі. Зараз саме сезон, тож земля рясно ними вкрита.

— Не очікувала тебе знову тут побачити.

Ці слова звучать не надто дружелюбно. Місіс Портерр кидає на мене ще один презирливий погляд, і ховається за дверима свого будинку. 

Я, трохи спантеличена, намагаюся оговтатись від такого теплого прийому. Власне, ні на що інше я й не очікувала. Нахиляюся й підбираю з землі червоне яблуко. Хочеться згадати цей смак. Ще раз обводжу поглядом будинок, і раптово помічаю, що місіс Портерр стоїть у вікні й дивиться на мене. Та, як тільки наші погляди зустрічаються, вона хутко зникає, і переді мною залишається лише миготіння фіранки. Цікаво, як швидко вона рознесе по містечку слухи про моє повернення?

Пригадую той час, коли ми ще жили тут. Але після того, як все сталось. Мало хто виявив до нас співчуття чи підтримав. Але як могло бути інакше. Вони всі вірили, що мій брат вбивця. Перший час, ми взагалі намагались не виходити в люди. Навіть на подвір'ї було важко знаходитись, бо хотілось уникнути зустрічі з сусідами. Але коли таки виходили, це було нестерпно. Я була маленька, не розуміла чому люди так на нас витріщаються, чому місцевий п'яниця проклинає нас і бажає смерті. А також чому я вже не можу гратися зі своєю кращою подругою Еммою. Вона більше не розмовляла зі мною в школі. Ніхто не розмовляв. Вчителька відсадила мене на задню парту, і всі робили вигляд ніби мене немає. Тоді мама зрозуміла, що життя нам більше тут не буде, і ми переїхали. 

Я нікому не розповідала про свою поїздку, бо знаю, що ніхто би це не схвалив. Зрештою, я планую пробути тут недовго. 

Нарешті на горизонті з'являється наш будинок. Ми його не продавали. Думаю, мама сподівалась, що все ще може налагодитись, щось може змінитись. Підходжу ближче і груди надриваються від гучного зітхання. На передній стіні будинку красується великий напис червоною фарбою. "Вбивці". Ніхто навіть і близько не підходив до нашого дому, поки ми там були, а як тільки він залишився пустувати, - над ним вирішили познущатися. Мені навертаються сльози на очі. Це ж наш дім. Я тут виросла. Зробила перші кроки, сказала перше слово, вперше впала, сміялась до болю в животі, плакала від нерозділеного кохання в мами на колінах. Я тут жила...Ми тут жили. 

Спогад

—Мейв, донечко, припини, жоден хлопець не вартий твоїх сліз,—мама гладить мене по волоссю, але це не допомагає. І теплий, м'який, мій улюблений, подарований бабусею, плед, яким вона накриває мої плечі, теж не допомагає.