Частина 3

Краплі дощу розбиваються об скло й повільно пливуть вниз, де зрештою розчиняються в шпаринах, ховаються в пилюці міста, в багнюці, яку принесла ця осінь. Ці звуки заспокоюють мене. Мозок поволі відключається.

- ... намагаємось приборкати твій розум і змусити діяти нам на користь. Але мені потрібно, щоб ти була зі мною щирою й розказувала все, що тебе турбує.

Повертаюся назад у реальність й розумію, що пропустила частину розмови. Киваю й соваюсь на стільці. Я не щира навіть із собою. Годі казати про інших. 

З цією думкою я покидаю кабінет психіатрині й відстукую ритм підборами по бруківці. Сьогодні я не повертаюсь звичним маршрутом додому, а прямую до бару, де маю зустрітися зі своїм хлопцем і його друзями. Я не дуже люблю цю компанію. Бет постійно скаржиться на свого хлопця, Люк занадто пихатий і за кожної можливості вихваляється своїми статками, його дівчина Сара взагалі мовчить більшість часу, може тому я і люблю її найбільше. Сподіваюся, хоча би Ділан буде, і я послухаю його офісні історії про роман секретарки і директора. Не те, щоб я дуже цікавилась плітками, але його манера розповіді завжди робить історію вдвічі смішнішою й захопливою. Тай говорить він так, наче розповідає про щось дуже суттєве, подію, яка здатна змінити життя, бо вкладає в це всю свою пристрасть та енергію. Щодо мене, то я погана оповідачка. Мої речення наповнені словами: типу, кльово і ще кілька матюків для більшої вираженості. 

Занурена в думки, раптово зупиняюся від того, що не можу йти. Опускаю очі й бачу, що каблук моєї лівої ноги застряг між бруківкою. Я смикаюся сильніше, але безуспішно.

- Прокляття!

Неочікувано розумію, що промовила це в голос, а не подумки. Жінка, яка веде за руку дитину дивиться на мене з таким осудом, наче я щойно обмочилась посеред вулиці, але її дитина навпаки радісно мені махає. Хочеться показати їм обом середній палець, або ж втекти від сорому, але я не можу цього зробити, бо ж я застрягла! 

Терпець мені уривається, тож я смикаю ногу з усією силою, яка ще в мені залишилась, іііі... Ледь не зариваю носом у землю, а каблук залишається стричати поміж бруківки. Я вражено оглядаю свої нові туфлі. Це якась пародія на попелюшку, тільки принца немає, щоб мене врятувати. Або хоча би допомогти. Тільки допитливі погляди людей оминають мене, тож я вирішую нарешті тікати звідси. Ну як тікати... Повільно шкутильгаю в напрямку бару, намагаючись згадати скільки ще мені залишилось йти.

Очевидно, заходжу в бар я вже геть без настрою. Пасма волосся прилипли до спітнілого чола, а нога починає боліти від незручної ходьби. Я впевнена, що моя туш розмазалась довкола очей. Не можу пригадати, чи я сьогодні взагалі наносила якись мейк. Та вже пізно про це думати. Мене помітили.

- Гаррі, ти не можеш навіть купити нормальне взуття своїй дівчині?- перші слова, які зустрічають мене в дружньому затишному колі. 

Звичайно, ці слова належать Люку. Він починає голосно сміятися, а Гаррі ніби тільки зараз помічає, що зі мною щось не так.

- Люба, що трапилось?- він допомагає мені зняти пальто, а я голосно зітхаю.

- Нещасний випадок. Каблук зіткнувся з бруківкою. Всі живі, окрім моїх чудових туфель. 

Ніхто не сміється з моєї самоіронії, тож я просто знову голосно зітхаю. Ділана немає, ніхто мене не буде веселити. Вечір вдався.

- Тож я і кажу йому, треба вкладатися в крипту, а він навіть не знав про існування такого слова...- розмова продовжується у своєму руслі, і всі слова, які вилітають з рота Люка вже діють мені на нерви. 

Ловлю на собі презирливий погляд Сари. Вона вивчає мене згори до ніг, мов її очі то два потужні лазери, які буквально пропалюють мене, бо я відчуваю, як починає горіти зад. Але то, мабуть від злості. 

- Твоя сукня...- ледь чутно промовляє Сара.

Я опускаю погляд, і тут нарешті розумію, що запах, який я відчувала останні кілька секунд, був не цигарковим димом. А димом від моєї сукні.

- О боже, Мейв!

Гаррі починає ляскати мене долонею по заду, що робить цю ситуацію ще більш принизливою. На щастя, шовк горить повільно, тому тепер у моїй сукні маленька дірка, що відкриває вид на мої новенькі мереживні трусики. Вони рожеві. А сукня чорна. Бо я не планувала притулятися своїм задом до свічки на столі, і пропалювати в ній дірку. Але таки зробила це. 

Усі вражено на мене дивляться, а Люк ледь стримує сміх. Я відразу опускаюся на диван, щоб нічого не було видно. Тепер сидітиму на цьому місці до кінця життя. Мені здається, хтось мене прокляв. Потрібно запитати у своєї психіатрині, чи вона раптом не вміє знімати вроки. 

- Нічого страшного, я дам тобі свій піджак,- намагається заспокоїти мене Гаррі, але нічого вже не покращить мого настрою.

Гаррі стискає мою руку, але розмова надалі продовжується, бо ініціює її Люк.

Я знову дивлюся на Сару. Вона саме витягнула руку з телефоном перед собою, щоб зробити селфі. Це що, Сара знову вколола губи? Примружую очі, намагаючись розгледіти хоча би щось зі своїм зором, під цим неприємним тьмяним освітленням. Сара помічає мій погляд і невдоволено зводить брови. Я одразу відвертаюся в іншу сторону. За ці кілька миттєвостей я, однак, встигла роздивитися щільний шар макіяжу на її обличчі, довгі вії, що нагадують пташині крила, і, звісно, тісну сукенку. Я насправді не люблю вдаватися до стереотипів, але з Сарою можна зробити вийняток. Бо вона саме така, якою ви можете уявити багату, розбещену дівчину. Я поряд із нею скидаюся на сіру мишку...Яка втрапила в пастку з сиром, і її знатно там потріпало. Але так і сталось. Я втрапила в пастку і ледь з неї вибралась. А виділятися серед натовпу я ніколи не любила...На відміну від цієї дівчини, що прямо зараз вилізає на стіл, а тоді починає танцювати. Зграйка молодих хлопців поблизу, починає пускати слину. А їм взагалі хоча б є 18? Поки я думаю про це, ловлю на собі якись інший погляд. Інстинктивно, ніби мозок подав сигнал. На мене витріщається якись хлопець, що стоїть біля бару. Може, він побачив, як я пропалила сукню? Сором підступає до мого обличчя разом із багрянцем. Хапаю зі столу склянку джин тоніка, яка належить Гаррі, і роблю великий ковток, щоб хоча б якось вгамувати відчуття приниження. Відчуваю, як алкоголь повільно розтікається тілом, відстежую його шлях від горла й аж до всіх вен, де рідина змішується з кров'ю. І мені стає легше. Я починаю розслаблятися, усе вже не видається таким паскудним.