Частина 2

— Мейв, спробуй розслабитись і пригадати свій сон. Що ти бачиш?

Мене засліплює жовте сяйво, але воно не в сні, а зовсім реальне, це світло лампочки, яка спрямована на мене. З тих, на довгій ніжці, й з бежевим абажуром. Але я не про це зараз маю думати. Стараюся зручніше влаштуватися у кріслі, але моє тіло напружене.

— Темний коридор. Порожньо. Нікого не видно. Тут навіть...

Вдивляюся в темряву, намагаючись розгледіти щось за її межами.

— Навіть що?

— Коридор той самий, але я не бачу вхідних дверей. У цьому сні їх не було. Не можна вийти.

— Що ти відчуваєш зараз?

— Мені холодно, але...Я не відчуваю страху.

— Добре.Спробуй роздивитися: можливо поблизу є вікно чи якісь інші двері.

Кручуся на місці. Зліва від мене розсташовані двері у клас. Той, у якому я прокинулась в минулому сновидінні.

— Є, але цього уві сні не було.

— Давай спробуємо туди зайти. Пам'ятай, що ти в безпеці.

Підходжу до дверей, намагаючись знайти очима ланцюг, який би блокував вхід, але його немає. Двері легко відчиняються під моїм натиском.

— Я тут.

— Чудово, чи бачиш ти якісь інші предмети довкола. Щось незвичайне?

Ряди парт розсташовані так само. Однак, уже не так темно, бо з'явилось вікно. Я впевнена, раніше його не було.

— Вікно.

— Можеш заглянути в нього і сказати, що ти бачиш?

Моє серце починає битися гучніше з кожним кроком. Чи боюся я, що на мене раптово хтось звідти вистрибне? Ні. Але я боюся бачити там щось справді жахливе. Доводиться стати навшпиньки, щоб зазирнути у вікно. Затамовую подих.

— Що там, Мейв?

— Нічого.

Я дивлюся на темряву перед собою і вперше мене охоплює сумнів. Чи справді те, що я роблю має хоч якись сенс? Чи Гаррі має рацію, і це все просто нісенітниці? 

- Що ти ще бачиш?

Я глибоко вдихаю повітря, щоб приборкати роздратування, яке зростає в мені. Треба зосередитись.

— Зліва від мене шафа.

Психотерапевтці навіть не доводиться казати мені щось, бо я сама рушаю з місця. Рвучко відчиняю дверку, і що ж я там бачу? Яке здивування. Нічого. Темрява і пил.

— Ти занадто напружена. Не поспішай.

Моє око сіпається. Соваюсь у кріслі, намагаючись знайти зручне положення, якого, мабуть, не існує у такому випадку. Що там потрібно? Контролювати дихання. Починаю подумки рахувати й не одразу розумію, що лікарка рахує зі мною. ЇЇ голос спершу чіткий, а тоді стає все більш туманним. Я знову опиняюся в темній кімнаті, перед зачиненими дверцями шафи. Торкаюся до холодного металу ручки і повільно тягну її на себе. Не встигаю прочинити дверку й на половину, як мене обдуває вітром, ніби звідти виходить холод. Спершу мені здається, що всередині нічого немає, а тоді, на поличці в самому куті, я бачу її. Засушену квітку. Я беру її в руки і вже остаточно розумію, що це таке.

— Тут квітка... Вона з нашого дому. Стояла в маленькій вазі на кухні.

— Деякий час чи завжди?

— Завжди.

— Чи бачила ти її у той вечір?

— Я не знаю, можливо...

Різко розплющую очі, бо роздратування знову підступає до горла.

— Я не розумію. Це ж просто квітка. У цьому немає ніякого сенсу.

— Я впевнена, що якись сенс таки є. Ми це з'ясуємо.

***

Я ненавиджу цю будівлю. Але вже за стільки років встигла до неї звикнути. Як люди звикають прокидатися зранку на роботу або пити воду впродовж дня. Як до чогось буденного. Хоча від буденності це далеко. І мені важко сприймати, що така його реальність. Поки я прокидаюся в чистому ліжку, їм смачну їжу і займаюся своїми справами, його дні там однакові. Життя за розкладом серед хаосу й сірості. І так уже безліч років.

Я повільно кочуся довгим коридором з неприємним жовтим світлом. Мене впускають швидко, бо вже звикли до моєї присутності тут. Я приходжу щотижня. У той самий день, у той самий час. Якось я захворіла й не прийшла, тоді черговий телефонував до мене, щоб запитати куди я поділась. Він хороший чоловік. Раніше мене не пропускали до брата. Суддя заборонив, а особа, яка працювала тоді, слухалась його у всьому. Ось уже кілька років, як він звільнився, й інший черговий чомусь ставиться до мене краще. Або просто пану судді вже стало байдуже на нашу сім'ю. Лиш би Майк просидів до скону за гратами. Усе інше вже не важливо.

Заходжу в тісну кімнатку, яка вже видається мені другим домом. Майк сидить за столом. Голова зажурено опущена донизу. Як тільки він її підіймає, я бачу чому. Новий синець на обличчі. Минулого тижня був більший. Прогрес. Віднедавна таке почало відбуватися. До них у камеру поселили нового в'язня, якому не сподобався Майк. 

Сідаю навпроти і зміряю його поглядом. Брат усміхається, але я бачу втому, яка просочується крізь бліду шкіру й опадає пилом довкола нас. Тут навіть запах зовсім інший. Запах порожнечі й відсутності життя. І злістю пахне. Повітря наелектризоване. 

— Привіт,— вітається першим.

— Привіт.

Як мені хочеться обійняти його, торкнутися бодай кінчиком пальця, хоч на мить. Я втратила таку можливість давно. Хочеться згадати якою на дотик є його шкіра. Він завжди був холодним, найбільше замерзав. Але мені було тепло, коли він мене обіймав. 

— Що у тебе нового?

Мені завжди незручно розповідати йому про себе. Відчуваю провину. Жорстоку несправедливість. Але я знаю, що йому цікаво... І що він ніколи мене не звинувачував.

— Я сьогодні знову була на терапії. Але не вдалося згадати нічого путнього, тільки... Пам'ятаєш ту зів'ялу троянду, яка постійно стояла в нас на кухні? Я її згадала.

— Ооо, так. А пам'ятаєш, як я поцілив у вазу м'ячем? Вона розбилась на друзки, але квітка вціліла. Як мама тоді кричала на мене, увесь район чув.— Майк сміється, і сміх його розтікається медом по моїх вухах. Це мій улюблений звук. 

— Але чому вона тримала ту квітку так довго?— запитую.

— Батько подарував її в день, коли освідчився. Відтоді й зберігає.