Частина 1

Темрява згущуюється довкола так, ніби проникає в кожну клітину тіла. Ніби вона саме чекала цієї миті, щоб у щось втілитись, набути чиєїсь подоби. Кістки болять від твердої підлоги, на якій я пролежала невідомо скільки часу. Коли зір повністю відновлюється, щільність темряви зменшується. З тьмяного квадратного скла вхідних дверей пробивається слабке світло, але вікон в цій кімнаті немає. Де я? І чому?
Важко стаю на слабкі ноги. Сильно болить голова. Як тільки ступаю крок, відразу в щось врізаюся. Стіл. А точніше шкільна парта. Дивно. Ще секунду тому кімната здавалась порожньою. Але вони повсюди. Ряди парт.

Двері не замкнені, легко піддаються під моїм натиском. Я потрапляю в довгий коридор. Тут холодно. Обіймаю себе руками, щоб зберегти тепло. Мої руки холодні і подих холодний, так ніби це я сама зі своїх грудей видмухую зиму. Усе всередині мене здригається, наче стіни, які утримують мої органи, на які натягнута моя шкіра, от-от не витримають і розваляться...І відкриється страшна таємниця.

Світло пробивається з вулиці, але як тільки я підходжу до масивних дверей, вони виявляються зачиненими, й додатково обмотані масивним ланцюгом. Я смикаю його, але, очевидно, нічого не відбувається. Отже, я не можу звідси вийти. Принаймні, не таким чином.
Ноги несуть мене назад, в глибину темного коридору, ніби мозок насправді знає, куди треба йти. У ньому криється відповідь. Я хочу розкулупати свій мозок, як горіх, дослідити його всередині, витягнути потрібний фрагмент назовню.

Але раптом хід сповільнюється, аж поки врешті підошва черевиків не прилипає до підлоги, і вже не сила рушити. Тоді стає зовсім темно і порожньо. Як довкола, так і всередині. І більше я не знаю, куди йти. І не знаю, де знайти відповідь.

— Мейв, спробуй зосередитись. Тут немає небезпеки.

Цокання годинника не дозволяє розслабитись. Здається, ніби його стрілки рухаються прямісінько в моїх грудях. Напруга бринить на кінчиках пальців, всотується в тканину м'якого крісла, адже я міцно стиснула його бильця.
Голос психотерапевтки звучить наче відлуння. Я глибоко вдихаю повітря в груди у спробі відчути полегшення. Концентруюся на спогаді в моїй голові. Темна вулиця. Яскраве світло ліхтаря. Червона сукня. Чи це кров?

Різко розплющую очі, відчуваючи стадо мурах, що мчать десь під моєю шкірою й намагаються вирватись назовню.

— Що тебе так налякало?

Заглядаю в блакитні очі своєї психотерапевтки, та не можу зібрати почуття та думки в одне речення. Вона терпеливо чекає на мою відповідь, та врешті здається.

— Гаразд, давай на сьогодні завершимо. Впевнена, наступного разу вдасться щось пригадати.

Різкий вітер змушує щільніше загорнутися в пальто. Зів'яле листя хрумтить під ногами. Цей звук мене заспокоює. Мені згадується недавній сон. Як я тиняюся лабіринтами будівлі в пошуках сама не знаю чого. Але там темно і страшно. Цей сон навідує мене періодично, відколи я вирішила спробувати пригадати події того вечора, коли...Коли все змінилось. І мене мучить запитання: це справді сон чи таки уривки спогадів? Усе, що я пам'ятаю, як вибігла з дому, темний коридор, а потім тіло й налякані очі мого брата. І відтоді я бачила його лише за склом у в'язничній кімнаті. Ія єдиний свідок. Мала дитина, яка нічого не пам'ятає, бо це травмувало її настільки, що вона місяць не розмовляла. Мала дитина, яка вирішила втекти з дому й забігла до школи, де вчився її старший брат... А ще я пам'ятаю звук...Такий гучний, що довелося прикрити вуха долонями.

Загиблим виявився однокласник мого брата. Зброя поруч і на ній відбитки Майка. Все сходиться. Справу швидко закрили. Не поділили дівчину. Але хіба за таке вбивають? І мій Майк точно на таке не здатен. Він хороший брат.

Тоді мені було одинадцять і вже дев'ять років Майк сидить за гратами. Батько жертви суддя в нашому містечку. Він може утримувати його там вічно. Саме тому я хочу згадати, що я бачила. Мені потрібно згадати все.

В домі тепло й горить світло. Отже, Гаррі повернувся з роботи. Знаходжу його за кухонним столом, що завалений документами. Важливий проєкт. Багато роботи.

—Як справи?—запитую, поки вмикаю чайник.

— Могло бути й краще,—не підводить погляду, напружено вчитується в щось перед собою.- А в тебе? Куди ходила?

— На прийом.

І от врешті він підводить голову й з докором на мене дивиться.

—Знову?

—Так, звичайно. І піду ще.

Гаррі втомлено, а чи роздратовано, зітхає.

—Ну що?

—Ти знаєш, як я до цього ставлюсь. Ця шарлатанка просто здирає з тебе гроші.

— Міс Франк лікар і вона знає свою справу. Годі вже.

Гаррі вирішує проігнорувати мої слова і повертається до роботи. І так завжди. Йому сильно не подобається моя ідея все згадати. Не те, щоб він не переймався Майком, але він переконаний, що це дуже погано вплине на мій емоційний стан...Уже впливає. Не те, щоб колись було інакше. Моє життя зупинилось в одинадцять років. Я думаю про це щодня. Іншого виходу немає. Тільки так, все можна виправити.

Перевіряю телефон і бачу повідомлення від матері, яка навпаки хоче дізнатися подробиці сьогоднішнього сеансу. Але я знову не маю чим її порадувати, тому доведеться знову розбити всі надії.

Раптово відчуваю, як тепло огортає все тіло, а дихання Гаррі лоскоче мою шию. Хапаюся за руки, що огорнули мене, як за рятівний круг, і стає спокійно.

— Не хотів тебе засмутити.

—Ти й не засмутив...Просто я не відступлю.

—Я знаю,— Гаррі міцніше стискає мене в обіймах, а тоді відпускає і стає холодно.
 

***

Темрява. Кроки відлунюють порожнім коридором. Тьмяне світло пробивається з вулиці. Темні черевики... Маска.

Різко розплющую очі й судомно вдихаю повітря в груди. Це сон. Лише сон. Повертаю голову, намагаючись розгледіти в темряві постать Гаррі на ліжку. Він спокійно спить поруч. Опускаю голову назад на подушку й стираю піт з чола. Маркус, наш кіт, застрибує на ліжко, чим лякає мене ще більше. Однак, одразу чую тихе мявкання і розумію, що це він.
Занурюю пальці в м'яке хутро і тепло маленького тіла поруч заспокоює. Знову поганий сон, невже... Раптово мене кидає в холодний піт. Маска? Раніше такого не було. Цієї деталі не було в моїх снах. Я відчайдушно намагаюсь відновити в уяві останній уривок сну, але все таке розмите і наче...оповите темрявою. Складно щось розгледіти. Тільки раптовий порух голови в мою сторону, але замість обличчя щось натягнуте зверху.