Розділ 4. Крик

Незважаючи на те, що технічно «Артеміс» перевершувала «Юнону» і «Весту», зовні вона не виявляла якихось радикальних відмінностей. Можливо, мені так здалося в силу власної недосвідченості, або ж я просто недостатньо спостережлива. Але поки що помітила лише деякі загальні особливості місцевого дизайну.

Втім, зараз мені слід було думати не про це. Грошей, які я заробила в «Амброзії», лишалося не так вже й багато — нехай я розплатилася з боргом і непогано заробляла, але викуп у кабаре моїх інструментів і мелодіна свого часу влетів мені в копієчку. Хоч після того я вже трохи накопичила грошенят, подорож космосом була недешевим задоволенням, а на такі відстані — тим більше. До того ж, у мене не було взагалі ніяких особистих речей, крім інструментів. Тому на найнеобхідніше теж доведеться витратитися. Грошей, які залишаться, мені вистачить зовсім ненадовго, і то за умови, що я буду економити.

Отже, мені варто якомога скоріше знайти роботу на цій станції. І пам'ятаючи, що вмію робити найкраще, я почала шерстити сайти з вакансіями.

Проте доволі швидко довелося трохи розчаруватися. На станції працювало кілька музичних шкіл, тому хоч розважальних закладів тут було з лишком, вони не відчували нестачі співочих дівчаток. А найдорожчі ресторани то й поготів, як виявилося, не виставляли вакансій — коли було треба, співачок їм знаходили агентства хедхантингу, які переманювали співробітників у конкурентів.

Переглянувши ціни на житло і продукти харчування, я прикинула, в яку суму мені буде влітати один календарний місяць життя на станції. Після того пробіглася поглядом по списку пропозицій роботи... і зрозуміла: лише два заклади зі списку обіцяють зарплату, на яку тут можна прожити, не маючи власної квартири.

А потім перегляд сайтів роботодавців звузив число потенційних місць роботи до одного. Тому що пройшовшись віртуальним зліпком зали, я зрозуміла, що перший з них — саме той заклад, де симпатичну співачку-офіціантку однозначно будуть плескати по сідницям за кожної нагоди. Чого я, поза сумнівами, не переживу. Другий ресторанчик, до речі, теж особливо оптимізму не вселяв, але виглядав однозначно пристойніше.

Вирішивши не втрачати часу дарма, я відразу ж попрямувала за адресою і незабаром стояла під вивіскою з милою овечкою і написом: «Декард».

— Доброго дня! — покликала я, проходячи до затемненої ресторанної зали, декорованої в стилі, що нагадував дивакувату суміш ретро та хай-теку. Відвідувачів було небагато і всі вони спокійно сиділи за своїми столиками — хто наминаючи обід, а хто просто попиваючи спиртне.

Відповіли мені не відразу. Лише за двійко хвилин підбіг офіціант в капелюсі з намальованою ропухою, який мало не силоміць потягнув мене до одного зі столиків.

— Доброго дня, пані. Проходьте-проходьте! Чого бажаєте? Дозвольте порекомендувати вам наш фірмовий...

— Стривайте, — розгубившись, замахала руками я, гальмуючи хлопчину. — Я сюди щодо оголошення. По роботі.

— По роботі? — насупився офіціант. 

— Можна власника покликати, чи адміністратора?

— Ну так, добре, — пробурмотів він, залишаючи мене одну. Не знаючи чим зайнятися, я сперлася на барну стійку і кілька хвилин споглядала залу, поки прямо переді мною не з’явився повненький високий, лисий чоловік в костюмі та з довгими вусами.

— Добридень, — гикнула я, збентежена тим, що ця людина, не зважаючи на свої габарити, так непомітно до мене підкралася.

— І вам здоров, — кинув він, з цікавістю розглядаючи мене з висоти свого зросту. — Я власник. Чого ви хотіли?

— Я це... ваше оголошення бачила, — зібравшись, заговорила я. — Що вам потрібна співачка-офіціантка.

— Ну так, була потрібна така.

— Була?

— Саме найняв одну дівчинку годину тому.

Почувши ці слова, мені захотілося голосно заволати, б’ючись лобом об барну стійку. Дідько, ну чому?

— А ще однієї вакансії у вас що, не буде? — не витримавши, відчайдушно залепетала я, дивлячись на дядечка найбільш жалісливими очима, на які взагалі була здатна. — Ну а раптом? Будь ласочка!

— Вибачай, дівчинко, але не буде, — похитав головою він.

— Але мені справді дуже-дуже потрібна ця робота, — знову почала благати я, намагаючись зі шкури вилізти, але побити власний рекорд милоти. — Я тільки сьогодні на станцію прибула, від хлопця втекла — ображав він мене, ледве живою забралася. Пропаду ж!

— Ну слухай, я звісно тобі співчуваю, тільки в мене не благодійна організація, — все ж зніяковівши, забурмотів чоловік.

— Ви хоча б послухайте мене, — продовжувала я, не зменшуючи натиск. — Я, між іншим, з мелодіном працюю.

— Серйозно? — скептично пирхнув той.

— Ага, чесно. На минулій роботі кращою була. Можете характеристику поглянути, — додала я, розгортаючи перед ним свою трудову історію...

— Персефона Спалах. Співоча хостес і авторка пісень в кабаре класу А? — насупився чоловік. Назви місць роботи зазвичай не висвітлювались, якщо тільки власник трудового кабінету сам не хотів відкрити цю інформацію — роду діяльності, типу і класу закладу було цілком достатньо для ймовірних роботодавців.

— То...