Розділ 3. Втеча з царства мертвих

Скрикнувши, я впала на підлогу, хапаючись за праву щоку, яка горіла вогнем! Все це було настільки незвичайним, новим і незрозумілим, що мій мозок ніяк не міг усвідомити, а потім — прийняти як даність те, що Аїд справді вдарив мене.

Чому це сталося? З чого почалося?

В голові все плуталося. Здається, я втомилася натякати і прямо висловила своє обурення тим, що мене день за днем замикають в капітанських апартаментах, тримають тут як елемент інтер’єру, якому не дозволяють зробити зайвого кроку. На що капітан відповів, ніби має на це право, адже він... він утримує мене! Отже, якщо не хоче, щоб його пташку бачив хто-небудь інший, то вона залишиться там, де їй наказано, та мовчки клюватиме гранатові зернятка зі своєї годівнички.

Почувши ці слова, я заклякла від обурення. І заявила: раз так, то я сама здатна забезпечувати себе. Можу виступати в якомусь розважальному закладі як співачка; можу сама купувати все, що мені потрібно, і прекрасно обійдуся без куплених ним суконь, шоколаду, бісквітів та цукерок!..

А наступної миті вже лежала на підлозі, притискаючи долоню до щоки, яка пекла принизливим болем.

— Ти забуваєшся, Персефоно, — холодно промовив Аїд, дивлячись на мене з висоти свого зросту. — Ніхто крім мене не має права слухати твій голос. Я єдиний, для кого ти повинна співати. Тож годі кричати, пташко. Заспівай мені, я скучив за твоїм щебетом.

Що? Співати? Зараз?

Я затремтіла, готова от-от розплакатися. Що тут взагалі відбувається? Сили небесні, з ким я зв’язалася?

— Ну ж бо, мила, — несподівано лагідно зітхнув капітан, присівши на коліно поруч зі мною. І обійняв мене, не звертаючи уваги на те, як я злякано затремтіла, коли він підійшов. — Не ображайся на мене, люба. Ти ж знаєш, я тебе кохаю, і мені болючіше, ніж тобі, — сумно зітхнув він, пестячи мої розпатлані коси. — Мені справді дуже шкода, але ти ж розумієш, що сама винна? Якби ти не довела мене, мені б не довелося так чинити. Тому давай ти більше не примушуватимеш свого чоловіка засмучуватися і робити це. Гаразд? А тепер заспівай мені.

Кусаючи губи, я підвелася, і відчуваючи запаморочення, пішла до кімнати, де зберігала мелодін, налаштований на аудіосистему капітанських апартаментів. А потім заспівала.

Так само, як заспівала і наступного дня.

І наступного.

В один із днів я несподівано виявила, що Аїд забув замкнути двері. І не пам'ятаючи себе від щастя, випурхнула в коридори, бажаючи хоч трохи розвіятися. Але не встигла я покинути житловий комплекс, коли переді мною з'явився капітан! Нічого не кажучи, він відвів мене назад, замикаючи за нами двері... і знову вдарив мене. На цей раз сильніше, і кілька разів.

— Погана, погана дівчинка, — прошипів він, завдаючи останній удар. — Я ж казав, що тобі заборонено виходити з моїх апартаментів! Чи ти чогось не зрозуміла? Я утримую тебе, отже, я і встановлюю правила.

Ще через три дні він побив мене за те, що замість однієї з подарованих ним суконь я вдягла ввечері ту, яку привезла із собою. І ледь закінчивши наносити удари, знову сів поруч, гладячи мої щоки, цілуючи волосся, шепочучи, як він кохає мене, і що я не повинна змушувати його карати свою дорогоцінну пташку.

Тиждень я ходила, немов зомбі, і лише мляво співала, ледь Аїд повертався. А коли синці зійшли — знову зірвалася, побачивши, що двері не замкнені. Вирвавшись, мчала куди очі дивились, поки не зупинилася посеред великої зали, в якій були висаджені справжні зелені дерева, а в центрі дзюрчав фонтан. Прогулюючись, я зупинилася біля нього, заворожена мелодією води. І підігруючи їй, сама не зрозуміла, як дзвінко заспівала:

— Поцілуєш мої вії —

Тихо піснею поклич,

І заради сили мрії

Понесу цей спів у ніч!..

Простенька, примітивна пісня з типового репертуару «Амброзії» лилася легко і вільно. Не відразу я зрозуміла, що навколо мене збираються люди, які із захопленням слухають мій голос.

Цікаво, скільки вже часу минуло? Як давно я співала для когось іще, крім Аїда? Місяць? Два? Чи вже рік? Вічність? Але зараз, стоячи посеред натовпу і виводячи акапельно дурнувату солоденьку пісеньку, я вперше за весь цей час була щасливою. По-справжньому щасливою! Те, що зів'яло в моїх грудях, і здавалося назавжди зникло, раптом розквітнуло. Нехай це цвітіння було зовсім крихітним, бляклим і млявим, та я готова була плакати від щастя, відчуваючи його...

— Ходімо, — несподівано почула я біля самого свого вуха і замовкла, закляла від страху.

Схопивши за руку, Аїд потягнув мене назад, коридорами, які я примарно впізнавала, поки ми знову не опинилися в капітанських апартаментах.

— Тупа курка! Я ж казав, що ти не повинна співати ні для кого, крім мене! — закричав він, почавши бити мене з такою люттю, що мені здалося, зараз він мене і вб'є. Удар за ударом.

На той час, як капітан закінчив, і випустивши пару, плюхнувся в крісло, на мені вже не лишалося живого місця.

— Я... йду від тебе, — нарешті наважилась прохрипіти я те, що вже давно боялася сказати вголос. З останніх сил, намагаючись підвестися на ліктях.

— Нікуди ти не підеш, — перебив Аїд, немов ударом батога. — Ти моя жінка, Персефоно, тож залишишся тут, зі мною, назавжди. І будеш робити тільки те, що я тобі наказую.