Розділ 0.5 Пролог: Втрати не мовчать

Будинок дідуся завжди пахнув старими книгами і корицею*.*

Я не знаю чому саме корицею. Можливо бабуся Кохару завжди щось пекла. Можливо це просто запах часу — того спокійного теплого часу який існував тільки тут і ніде більше.

— Аркане, ми прийшли, — сказала мама з порогу.

— О, мої любі!

Я побіг першим. Завжди першим.

Його голос. Завжди такий — трохи хрипкуватий але теплий. Наче старе радіо яке грає твою улюблену пісню.

Дідусь обійняв мене і я відчув як він став трохи легшим ніж минулого разу. Його руки — колись такі міцні — тепер тремтіли трохи. Я помітив але нічого не сказав.

Деякі речі краще не вимовляти вголос.

— Як справи у школі, Рен?

— Все нормально, дідусю.

Брехня. Не все нормально. Але йому не потрібно про це знати.

— А ти? Як спина?

— Сьогодні краще, — відповів він і усміхнувся тією особливою усмішкою. Тією яка казала — не переймайся, я впораюсь.

Ми сиділи на веранді. Бабуся принесла онігірі. Сонце повільно сідало за дахи сусідніх будинків. Рию сміялась над чимось з мамою на кухні. Тато розмовляв телефоном — як завжди.

І я просто дивився на дідуся.

Він теж дивився на мене. Наче щось хотів сказати але не знав як.

— Рен.

— Так?

— Ти пам'ятаєш що я тобі казав? Про книги?

Я пам'ятав. Ще з того разу коли мені було вісім і я впав з велосипеда і розбив коліно і заплакав не від болю а від сорому бо це бачила Айка. Дідусь тоді ніс мене на руках і говорив тихо щоб ніхто не чув:

"Не переживай. Перев'яжемо і все буде добре. Найважливіше не те що ти впав. Найважливіше що ти встанеш."

А потім я спитав його — просто так, несподівано навіть для себе:

— Дідусю, а що таке смерть?

Можливо я спитав це якраз в тему тої ситуації, я же впав і розбив коліно. В Дитинстві я вважав що біль це і є повільна смерть, хоча це була повна нісенітниця.

Він помовчав. Подивився у вікно на небо яке вже темніло.

— Смерть — це не кінець, Рен. Це як закрити книжку. Але її історія залишається. В інших людях. В їхній пам'яті. Головне щоб хтось дочитав до останньої сторінки.

Тоді я не до кінця зрозумів.

Зараз — розумію занадто добре.

Його труна був чорним на тлі сірого неба.

Я стояв і не міг поворухнутись. Сльози вже висохли — я проплакав всю ніч і тепер просто стояв порожній. Наче хтось вийняв з мене щось важливе і не повернув.

Поруч стояла Айка. Я відчував її присутність навіть не дивлячись. Її губи тремтіли — я бачив краєм ока. Вона теж любила його по-своєму.

Рию тихо плакала в плече мами.

Тато стиснув щелепи і дивився прямо. Він не вміє плакати на людях. Я це знаю.

Кажуть серцевий напад уві сні. О 21:59. Швидка не встигла.

21:59.

Я тоді сидів вдома і грав у телефон. Сміявся над якимось мемом. Поки він...

Я більше не думав про той мем.

— Рен.

Мамин голос.

— Дідусь залишив тобі дещо. Він просив передати після... після.

Вона не закінчила речення. Простягнула мені дерев'яну скриньку.

Невелика. Темне дерево. На кришці — якийсь символ якого я ніколи раніше не бачив.

Я взяв її в руки і відразу відчув щось дивне. Не тепло і не холод. Щось між. Наче скринька дихала.

Я подивлюся вдома, — вирішив я.

Але вже тоді відчував — після цього все буде інакше.