Розділ 0,5 Пролог: Останній Подих

Я зрозумів, що щось пішло не так ще до того, як перо зупинилось.

Чорнило не висохло — воно просто… перестало рухатись. Наче саме слово, яке я хотів написати, відмовилось щоставати реальністю.

Я повільно підняв погляд від аркуша. Тиша в кімнаті була неправильною.

Не природною.

Вона була… вимушеною

Наче світ навколо вирішив не видавати жодного звуку без дозволу.

Дощ за вікном ще падав, я це бачив, але не чув. Скло тремтіло, проте звук ніби не доходив сюди.

Я поклав перо на стіл.

Дерево під ним ледь помітно відгукнулось тріском.

— …запізно, — сказав я сам собі.

І в ту ж секунду світло в кімнаті похитнулось, ніби на мить забуло, що воно має світити.

В кімнаті я почув занадто тихий звук кроків… і це не були кроки моєї дорогої Кохаку…

Я різко відкрив очі.

В мою кімнату зайшла невідома постать, висотою приблизно метр 1.89. Вона була готова на все, бо інакше я не можу пояснити чому вона була дуже розслаблена. Атмосфера була настільки моторошною, що я навіть і слова сказати не встиг.

-Ну і ось ми зустрілися, Аркан Велза. - промовила невідома постать

-Хто ти такий? І чому ти взагалі сюди прийшов?

-Фірмут Люннтау. Ти же розумієш дідуган зачим я прийшов?

-Знаю, ну і що?

-І ти мені не відаєш Перо?

Тиша. Мені нема йому на що відповідати. Мені треба подумати як протистояти його здібностям. На вигляд йому десь 27. Досвіду в мене хоч і більше, але без знання його сили я не зможу її нейтралізувати.

-Впертий Старий! Ксер перепише гниль цього світу де не буде проблем, хвороб, страждань. Це буде світ без скверни. Ти же забрав інструмент, яким треба зцілити буття, єретик!

-В тебе нема в шансу проти мене, особливо проживши половину свого життя тут, на землі. Ти ж розумієш що виживеш тільки якщо відаєш перо, в інакшому разі помреш?

-Не недооцінуй мене, павличе, в мене вже давно був план.

Я встав в бойову стойку і готовий був до нападу.

Його здатність я не знаю, так що мені треба бути напоготові. Від нього можна чекати будь чого.

-Ех… Ти міг би жити довше, якби знав своє місце!!!

9 років тому назад

-Дідусю, а чому в тебе така дивна Фамілія… Ем як воно там… Ем - перериваючи спитав Рен

-Велза, призвіще Велза.

-Точно!

-Бо я з іншої країни, внучок. Так само як інші люди мають по всій землі різні призвіща, імена. В кожній країні свої імена та прізвища, хоча є винятки коли тато наприклад з Японії в тато з Франції, Тоді в тебе напевно буде призвіще від Тата. Таке теж можливо.

Йому ще за рано знати моє істине походження. Підросте, і зрозуміє, напевно …

Того дня ми просто гуляли парком. Звичайний спекотний день, який мав залишитись лише спогадом.

Прийшовши додому ми сіли за стіл і чекали нашого донбурі¹ за столом, поки якраз Кохаку його готувала. Вже цей ароматний запах цього блюда заповнив залу набагато бистріше ніж я очікував. Особливо Рен, якому вже не кортілося попробувати цей делікатес. В нас вже обох малюнки текли.

-Тримай Рен

-Дякую, бабусь

-І тобі

-Дякую мила

Ми спробували.

Теплий рис і ніжне м’ясо буквально танули в роті. Соус був трохи солодким, трохи солоним — якраз таким, як Рен любив.

— Смачно! — вигукнув він, навіть не дочекавшись, поки проковтне. Кохаку тихо засміялась, витираючи руки рушником. Вона було рада що її внукові сподобалось.

— Їж повільніше, а то знову вдавишся.

— Не вдавлюсь! — обурився він, але все одно почав їсти трохи обережніше.

Я дивився на нього і мимоволі посміхнувся.

Такі моменти… вони здаються вічними. Наче нічого не зміниться.

Наче світ залишиться таким самим. Але я вже знав, що це неправда.

— Дідусю, — раптом сказав Рен, піднявши на мене погляд, — а ти завжди будеш зі мною?

Я завмер лише на мить.

-А чому ти питаєш внучок?

-Дідусю ти же казав щось про смерть - стверджував Рен.

-Люди не живуть вічно. Всі люди рано чи пізно переживуть смерть на своїй шкурі.

-Тобто ти помреш?? - спитав спантеличено з сльозами Рен

-Ну звичайно не зараз. Колись… Просто Рен, ми всі смертні. Особливо старі люди. Проте знаєш що? Це і робить життя цінним.

-А що такого доброго в смерті, ти же більше не побачиш рідних, друзів, близьких тобі людей?

-Ми знаємо рано, чи пізно що воно закінчиться. І це дає нам цінність кожного спожитого дня. Ми дорожим кожним прожити днем, бо знаємо що неживем вічно. Крім того інтригу робить те що ми не знаємо день нашої смерті. І це не знецінює наше життя.

-Ну я не повністю зрозумів, однак мабуть зрозумів!

— Ти зрозумієш, Рене…

…

Він зник з поля зору — і в ту ж мить щось прорізало повітря біля моєї шиї.

Свист повітря.

Стінка позаду мене розсипалась.

,,Ледь ухилився!”

Фірмут дістав з пазухи меч, удар якого я заблокував за допомогою своєї техніки.

Я заблокував перший удар.

Раптово два наступних прийшли в бік — і мене різко відкинуло крізь двері.

-І шансу в тебе нема проти мене!

-Це ми зараз дізнаємося

Він знову зник з поля зору, однак я був на поготові. Його удар меча різанув по повітрю.

-Ти…

Я напружився — і в той момент клинок розрізав повітря прямо переді мною.

Я різко пригнув. В ту ж секунду кулак пройшов по щоці Фірмута.

Хруснуло. Його щелепа

Він вже був ближче, перехопив мою руку і різко потягнув вниз. Я натомість вшкварив йому в морду що аж зуб з кров’ю вилетіли.

Він майже впав.

Але рукоять меча він тримав досі.

Я підняв ліву руку — часу більше не було.

Клинок пішов крізь праву.

В мене не хватало зовсім часу щоб зреагувати.

Підставив долоню.

Тканини долоні та передпліччя були розрублені навпіл.

Біль миттєво вибухнула.

“Як дико болить!”

“Чорт!”

Кров з передпліччя вже виливалась.

Хоч я зараз втратив на деякий час праву руку, цей проруб відкрив його обличчя. Крім того в мене є і ліва.