Глава 30.На узбережжі

Ден сів за кермо.

— Ну треба ж таке, — радісно промовив чоловік. — Навіть вдалося орендувати сірий Ніссан, як тоді…

Чоловік натиснув на газ і машинна легко понеслася вперед. «Останнім часом все складається добре, — міркував чоловік. — Немов я опанував хвилю. І ця хвиля... ні, цей потік підхопив мене і несе назустріч своєму щастю… Щастю з смарагдовими очима, ніжними губами і такими жаркими обіймами». Від спогадів відірвав дзвінок мобільного. Телефонував батько.

— Алло, синку, — почувся переляканий голос в слухавці. — Ти вчора ввечері телефонував 23 рази. Що трапилося, синку?

— Чому ти не відповідав? — запитав Ден. — Я вже почав хвилюватися… за тебе.

— Вибач синку, — відповів батько. — Ми сиділи на терасі до пізньої ночі, а потім я телефонував тобі, та ти вже не відповідав. Мобільний було вимкнуто.

— Так, вимкнуто, бо я був у літаку, — промовив Ден. — І взагалі… я через годину буду в тебе.

— Як добре синку, що ти прилетів, — зрадів батько. — Ти навіть не уявляєш, як це добре!

— Тату, — промовив Ден. — Ти мені скажи, Кріс в Італії?

В слухавці почулося прицмокування.

— Пробач синку, але вона взяла із мене обіцянку нічого тобі не казати.

Ден розсміявся.

— Взяла обіцянку? — повторив він. — Тобто вона прилетіла! Вона поруч? У Перлині?

— Ні, синку, — чітко вимовив батько. — Зараз її немає в Перлині.

— Вона в селищі рибалок?

— Гадаю, Денисе, ти на вірному шляху, — весело промовив батько.

Поклавши слухавку Ден знов розсміявся. Ай, да старий! Все ж таки домігся свого! Але тепер від того, що батько домігся свого, Ден відчував себе найщасливішим у всьому світі... ні… в усьому Всесвіті!

І знову перед очима виникла струнка дівчина з яскравими очима і золотисто-рудим волоссям. З тих пір, коли він бачив її востаннє пройшло п’ять років, а він і досі відчував присмак її ніжних губ та пам’ятав її тіло, яке линуло назустріч його обіймам. А інколи йому навіть здавалося, що він і досі відчуває той квітучий аромат, який випромінювало її волосся.

Він заїхав в рибацьке поселення і зупинив машину. Залишив автівку саме там, де ставив і раніше, під вікнами Кріс. На якусь мить йому здалося, що цих довгих самотніх років і не було. Він тільки вчора бачив Кріс, цілував її… І сьогодні знов буде зустріч, така сама, як і вчора. І завтра, і післязавтра, і кожного дня… Ден вийшов із машини. Озирнувся навкруги. Нікого знайомого.

Ноги самі понесли його до узбережжя. Ще здалеку він помітив самотню дівочу постать. Вона стояла біля моря і хвилі сміливо набігали на її стрункі ноги. Легкий білий сарафан по-дівочому хвилювався від дихання вітра. А золотисте волосся, сяюче під променями яскравого сонця розвівалося, немов вітрило в корабля.

У Дена перехопило подих. Він знайшов її! Нарешті! Його мрія, його бажання, його життя — все це було в ній, в цій дівчині, яку нестримно кортіло обійняти. Він стрімко побіг до неї, немов боявся, що вона зникне, розтане в мареві, як не раз було в його сновидіннях.

Христина вдивлялась в далечінь моря, тому навіть не помітила, що до неї хтось наближається. І тільки тоді, коли між ними залишилася відстань в декілька кроків, дівчина миттю озирнулася. Її очі здивовано розширилися, а вуста від подиву самі собою розкрилися. Вона здивовано дивилася на Дена, намагаючись стримати легкий сарафан, який, віддавшись вітру, почав занадто відверто демонструвати стрункі ноги та округлі стегна.

— Крі-і-і-іс, — вимовив Ден і зупинився, не в змозі подолати останній крок.

Вона майже не змінилася. Це була та ж сама тоненька, тендітна дівчина, яку він колись зустрів. Але тепер вона була більш впевнена. В ній з’явилася  якась рішучість та сила. І разом з тим від неї віяло якимось спокоєм… жіночим спокоєм, тим самим, котрий асоціюється у чоловіка з кам’яною фортецею, стіни якої не проб’є жодна стріла.

Опанувавши себе і вгамувавши серце, готове вирватися назовні, Ден зробив останній крок, не відводячи погляду від дівчини. Опинившись поруч він обійняв її і ніжно, немов перед ним не жива дівчина, а легка кришталева статуетка, притиснув до грудей. Ні! Вона не статуетка. Вона жива, із плоті та крові. І останні свідчили про те, що вона, так само як і він, жадала цієї зустрічі.

— Люба, — глухо прошепотів він. — Як же я довго тебе шукав.

— Де-е-ен, — вирвалося з глибини душі в Христини.

І тієї миті чоловік відчув, як в ньому скажено наростає бажання. Невгамовне, нестерпне бажання. Занадто довго він чекав на цю зустріч і занадто довго він не отримував такої насолоди від обіймів.

— Кріс, люба моя, кохана, — шепотів він, розуміючи як швидко втрачає голову. — Я божеволію від тебе… Я кохаю тебе… Я хочу тебе…

Він нахилився до її обличчя. Її губи привабливо розкрилися, немов запрошували до себе. Кінчик її язика легко пробігся по вмить пересохлим губам. І ця, така природна дія, викликала в Дена нову хвилю бажання. Він припав до її губ. Поцілунок, наполегливий, палаючий поцілунок обпалив обох. З грудей Христини вирвався пристрасний стогін. Він ще сильніше розпалив чоловіка. На якусь мить Ден відчував всю силу чоловічого роду. Ту силу, яку вони, чоловіки, ладні до останньої краплини кинути до ніг коханої жінки.

— Кріс, я кохаю тебе, — глухо промовив Ден.

— І я кохаю тебе, — прошепотіла дівчина у відповідь.

— Ти потрібна мені, — продовжував Ден. — Потрібна як повітря. Я не вмію без тебе дихати. Ти потрібна мені як це море. Без тебе я не відчуваю насолоди. Ти потрібна мені як життя. Я навіть жити без тебе не здатен…

Він відчував, як її руки обіймають його спину, як ніжні долоні пробралися під сорочку і пестять його шкіру. Це були тортури, солодкі тортури, які неможливо витримати. Він все міцніше та міцніше притискав її до себе, вкриваючи обличчя, шию, плечі поцілунками і відчував, як тіло Кріс відповідає на кожний його дотик. Легка бретелька сарафану сповзла з плеча, дозволяючи Дену більш сміливі пестощі. Він припав губами до оголеного тіла і тієї ж миті пристрасть захлеснула його з головою.