Глава 28. Підписання контракту

Ден, відчуваючи, як з кожним кроком серце прискорює свій біг, легко увійшов в просторий виставочний зал. Він миттю озирнувся і помітив… ось ті фотографії, заради яких він опинився тут. На стінах виставкової зали вони виглядали гарніше, ніж на екрані мобільного, і неймовірно зворушливо. Так, саме це слово завжди асоціювалося з роботами Кріс. Незрозуміло як, але їй завжди вдавалося проникнути своїми знімками прямісінько в душу і викликати там сильні відчуття, про які навіть сам господар душі не підозрював.

Ден посміхнувся і попрямував до фотографій. «Немає сумніву, що це знімки Кріс, — промайнуло у нього. — Тільки одна людина на планеті Земля здатна так тонко відчувати навколишній світ». Поряд із знімками стояв чоловік, який постійно посміхався відвідувачам і щось весело пояснював. Помітивши Дена, він попрямував тому назустріч.

— Вітаю, — промовив він. — Радий вас бачити, Денисе Сергійовичу.

Почувши таке звернення Ден навіть напружився. Йому завжди не подобалося це «Денисе Сергійовичу». Від нього тхнуло підлабузництвом і… нагадуванням про роки. «Старію»,— промайнуло у Дена. Він згадав дівчину і супермаркет. За останній тиждень чоловік вже двічі замислився про старість. «Що ж відбувається? — знов промайнуло у Дена. — Невже я дійсно старію?» Він поглянув на чоловіка, на його радісну посмішку і миттю зрозумів: «З цим радісним я взагалі не хочу балакати». Ден тяжко зітхнув і промовив:

— Чиї це роботи?

— Телерадіокомпанії, — бойко відрекомендував чоловік. — До речі мене звуть Вадим Борисов.

Ден згадав розповідь Олега і промовив:

— Ви один представляєте компанію?

— Ні, — Вадим озирнувся і махнув комусь рукою.

Ден миттю відчув, як скажено закалатало серце. «Я веду себе як підліток», — вилаяв себе подумки і повернувся в ту сторону, в яку махав Вадим… І тієї ж миті застиг на місці. До нього наближалася незнайома шатенка в розкішному декольтованому костюмі. Ден дивився на жінку і не міг повірити, що все це відбувається із ним. Він так очікував побачити Кріс, так сподівався на зустріч, а натомість… До нього наближалася незнайомка…

— Ольга, — відрекомендувалася вона.

На щастя саме в цю мить підійшов Олег. «Треба сказати йому, — промайнуло в Дена. — Якщо він буде так довго паркувати машину, то я взагалі звільню його!» Вадим, Олег та Ольга про щось жваво розмовляли, обговорювали, посміхалися один одному, та Ден цього не чув. Він дивився на зворушливі знімки і відчував себе маленьким хлопчиськом, якого знов залишили наодинці зі своїми стражданнями. Багато років тому в нього відібрали матір. А тепер він сам дозволив забрати в нього жінку, без якої не міг навіть дихати на повні груди.

— Ден, — позвав Олег. — Ти чуєш? Вона дійсно Крилова! А я казав Орлова!

Ден озирнувся і здивовано подивився на друга, потім перевів погляд на Ольгу і зупинився на Вадимові.

— Хто Крилова? — запитав він.

— Христина Крилова, — підтвердив Вадим. — Головний фоторедактор телерадіокомпанії і, власне, фотограф цих знімків.

Ще мить тому Ден відчував, як його світ летить в безодню. І в нього більше не було жодного бажання опиратися цьому. А тепер він виразно побачив, як навколишнє середовище почало розфарбовуватися яскравими барвами. Ден навіть посміхнувся цьому «радісному» і поглянув на незнайому Ольгу.

— І де вона? — запитав він.

— Для підписання контракту вона не потрібна, — весело промовив Вадим.

— Мені-і-і потрібна! — чітко вимовив Ден, роблячи наголос на слові «мені».

— Навіщо? — запитав Вадим, вже не всміхаючись.

Відносини між ними ставали напруженими. І Олег, помітивши як долоні Дена стиснулися в кулаки, вирішив втрутитися.

— Ден знає Кріс ще з дитинства, — промовив він. — Тому хотів би зустрітися із нею. Так би мовити, згадати минулі часи. Поспілкуватися, пошуткувати, випити по келиху вина… Ну і таке інше.

— Де-е-ен, — нарешті отямився Вадим. — Так ти Де-ен!

Вони стояли навпроти і уважно дивилися один на одного. Вадим нарешті перестав посміхатися і в його погляді з’явився осуд. А Ден, дивлячись на цього чоловіка, починав відчувати, як ревнощі будоражать кров. Він, саме цей радісний, був поруч із його Кріс. І саме він вирішує тепер, відбудеться щаслива зустріч чи ні.  

— Вона розповідала про мене? — промовив Ден, неймовірною силою волі опановуючи себе. — Що вона розповідала?

Вадим продовжував дивився на чоловіка, не промовляючи ані слова. Пройшла хвилина, друга. І Ден не витримав:

— Мені все рівно, що вона розповідала. Я хочу її бачити! Де вона?

— Вона майже нічого не розповідала, — промовив Вадим. — Для неї це була завжди закрита тема. Я знав тільки ім’я — Ден… А ще знав те, що вона не хотіла тебе бачити. Одного разу я запропонував їй знайти тебе і вона навідсіч відмовилася. Сказала: це минуле.

«Минуле?» Це слово гострим ножом ранило Дена. Невже для неї всі ці відносини в минулому?

— Ти нарешті скажеш, де вона? — просичав Ден, не зводячи погляду з «радісного».

— Її немає тут, — промовив Вадим.

— Її взагалі немає в країні, — додала Ольга.

Жінка хотіла ще щось додати, та Вадим обірвав її:

— Тихо. Я не збираюся тобі нічого казати. Якщо в Христини з’явиться бажання спілкуватися з тобою, вона сама тобі дасть знати.

«Немає в країні? — промайнуло у Дена. — Вона змогла виїхати за кордон?.. Тоді я знаю, де її шукати!» Він знов посміхнувся, озирнувся до Ольги, радісно підморгнув їй, і промовив:

— Дякую, дівчинко!

Потім повернувся до Олега і додав:

— Підписуй контракт… із цим… цією телерадіокомпанією. А мені вже час!

А далі, щось наспівуючи собі під ніс, поспішив до виходу. Біля самих дверей він легко, якось по-хлопчачому підстрибнув, лихо крутнувся на місці і вийшов у двері.