Глава 27. Виставка

— Не розумію, навіщо ти долучила до своєї команди Ольгу? — запитав Вадим в Христини.

Він уважно слідкував за Ольгою в розкішній вечірній сукні, котра майстерно маскувала зайві кіло і приковувала погляд до розкішного декольте.

— Тому, що вона працює в моєму відділі, — відповіла Христина. — А ще тому, що вона чудовий фотограф і…

— І справжнісінька анаконда, котра чекає на слушну мить, щоб обвитися навколо твоєї шиї, — закінчив Вадим.

Дівчина уважно поглянула на чоловіка і розсміялася.

— Ні-і, — нарешті промовила вона. — Це єдина людина в моїй команді, яка не дозволяє мені відчути себе зіркою. Коли я досягаю поставленої мети, то всі навкруги мене підтримують, радіють за мене і постійно хвалять. Я відчуваю, що ось — моя ціль досягнута. Миттю з’являється бажання відпочити. І тут саме Ольга показує мені, що мій результат — це лише маленька сходинка до успіху. Завдяки їй я починаю бачити не тільки опановану сходинку, а цілий проліт і розумію, що святкувати перемогу зарано. Треба йти далі…

— Знаєш, — промовив чоловік. — Якщо тобі колись набридне фотографування, то ти можеш стати філософом. Причому досить гарним.

Христина видихнула і знов поглянула на стенди зі своїми роботами. Вони були представлені від телерадіокомпанії. На цьому настояла Христина.

— Розумієш, — пояснила вона Вадиму. — До створення цих робіт було залучено багато працівників компанії. Одні виставляли світло, інші обробляли фотографії, треті друкували знімки. Я не можу присвоїти собі сумісну працю. Це буде не щиро по відношенню до тих, хто мені довіряє.

І зараз, поглядаючи на підпис під фотографіями, вона відчувала радість. Так, вона просуває не себе, а компанію. І десь глибоко всередині з’явилися нотки жалю. Але… Вона не зраджує своїм принципам. Вона змогла гідно пронести їх крізь роки і сьогодні, так само як і 5, і 10 років тому, впевнена, що тільки щирість здатна побудувати міцні взаємини. Щирість — це такий собі цемент, котрий сполучає цеглинку з цеглинкою і дозволяє побудувати величезну споруду.

Ольга підійшла до Христини та, оглянув її з голови до ніг, промовила:

— Тобі дуже пасує ця зелена сукня.

Звичайно, зелений колір завжди підкреслював Христинини очі. А цей витвір швейного мистецтва, відкриваючий струнку ногу, просто перетворював дівчину на справжнісіньку королеву.

— Дякую, — промовила Христина. — Ти також виглядаєш дуже гарно.

Вадим посміхнувся і не в силах витримувати ці розмови відправився блукати по виставці.

В залі почали з’являтися відвідувачі. Вони оглядали роботи, переходячи від однієї до іншої. Десь затримувались, хитали головою, відходили назад, спостерігаючи здалеку і знов підходили ближче. За цим було цікаво спостерігати і Христина, споглядаючи на людей, чомусь знов подумала про Ольгу.

«Що стоїть за її ненавистю до мене? — гадала Христина. — Те, що я  стала головним фоторедактором? А не вона? Заздрість? Так, і це також. Але не тільки. Є щось, що вона приховує і що не дозволяє їй прийняти мене, як людину».

Знов перед очима пронеслися всі ті неприємності, які вчиняла Ольга, намагаючись нашкодити. Прямісінько перед здачею проекту в Христини зникали роботи, а сам комп’ютер ставав цнотливо отформатованим. Перед складними зустрічами, зникали папери. А коли треба було виступати перед підлеглими, чомусь ніяк не могла знайтися тека з виступом.

Ці неприємності зазвичай кидали Христину прямісінько до пекла, але кожного разу вона виходила із нього більш загартованою. Тому завжди повторювала собі: «Якби не Ольга, я б вже давно припинила підійматися… по сходах».

Заграла музика і почалося урочисте відкриття виставки. Вадим стояв між Христиною та Ольгою.

— Дивись, бачиш он того чоловіка в білому піджаку? — запитав Вадим вказуючи на незнайомця. — Це власник дуже відомого видання «Мораль». Було б непогано зацікавити його.

Ольга та Христина поглянули на чоловіка, котрий уважно слухав конферансьє.

— А он той… — продовжував Вадим заочно знайомити жінок із власниками компаній.

Христина та Ольга ледве встигали переводити погляд від однієї постаті до іншої.

— А цей чоловік представляє видання «Мішень» — промовив Вадим, вказуючи на стрункого чоловіка.

Христина перевела погляд туди, куди вказував колега. Стрункий, високий чоловік з високим лобом і величезними залисинами.

— Це журнал з найвищім рейтингом,— продовжував пояснювати Вадим. — Він обійшов всі видання в Україні і сьогодні друкується за межами країни. Було б непогано справити на нього враження. Я чув, що вони сміливо експериментують з різним візуальним контекстом. Залучають до свого журналу навіть новачків, якщо їм сподобалися фотографії. Розумієш про що я?

Христина знов поглянула на чоловіка з залисинами. А той, немов відчувши, що його буравить чийсь погляд миттю зиркнув на дівчину. Їх погляди зустрілися і чоловік посміхнувся. А потім легкою ходою направився до Христини.

— Вітаю, — легко промовив він. — Будемо знайомі. Олег, представник журналу «Мішень».

Христина посміхнулася і відповіла.

— Приємно познайомитися. Христина, головний фоторедактор телерадіокомпанії.

Як тільки дівчина промовила назву своєї компанії Олег навіть підстрибнув на місці.

— Так це вашім роботам пророкують фурор? — промовив він.

— А їм дійсно пророкують? — запитала дівчина.

— Ну звичайно, — пролунала відповідь. — Навіть я був вражений… Справа в тому, що я юрист, а не фотограф. Я взагалі далекий від світу творчості. Але навіть мене ваші фотографії взяли за живе.

— Дякую, — посміхнулася Христина. — Це дуже приємно чути.

— Ну що ж, — промовив Вадим. — Якщо вам сподобалися знімки, то ми можемо обговорити з вами умови співпраці. Як ви на це дивитися?

— Цікава пропозиція, — погодився Олег. — Але я повинен спочатку владнати це з власником «Мішені»… гадаю завтра ми зможемо все вирішити.

Олег ще раз поглянув на Христину, посміхнувся і не зводячи із неї погляду протяг руку. Дівчина автоматично протягла свою назустріч. Олег, не відриваючи погляду від смарагдових очей, взяв тендітну ручку в свої долоні.