Глава 25. Двоє ображених

Ден вийшов із машини і поглянув на колесо. Потім надавив на нього ногою, перевіряючи на міцність. «Невже дійсно пробив шину? — міркував чоловік. — От бісові дороги». І саме в цю мить він відчув поряд із собою якусь метушню. А потім побачив як дівчача рука намагається залізти до його кишені.

Краєм ока Ден розгледів молоду дівчину, років 15, яка намагалася щось поцупити в нього. Чомусь ця ситуація здалася чоловіку комічною і він пошепки, намагаючись не злякати грабіжницю, промовив:

— Свій гаманець я завжди кладу у внутрішній карман піджаку, тому…

Він не встиг договорити. Дівчина, перелякана тим, що її викрили, стрімко пустилася тікати. Ден тільки побачив зникаючу постать в темних джинсах і чорно-білій майці з величезними прорізями по моді.

— Ох і молодь, — промовив чоловік і знов посміхнувся.

Йому здалося це кумедним. В свої 33 роки він починає бурмотіти на молодь, немов справжнісінький старий. Ще раз перевіривши ногою колесо він пішов до супермаркету, бурмочучи під ніс:

— Точно прийдеться їхати на шиномонтаж.

Чоловік швидко обрав пляшку вина і почимчикував до відділу цукерок. Якщо з вином все було зрозуміло, то різноманіття шоколадних виробів поставило Дена в глухий кут. Він уважно переглядав коробки, наполегливо вичитуючи склад, прикидавав вагу, підіймаючи очі догори, а потім відставляв коробку на відстань, оцінюючи дизайн і… клав на місце та переходив до іншої коробки.

— Стій! — долетіло до нього. — Піймали грабіжника! Викликай поліцію!

Ден повернув голову на голос і завмер від здивування. Охоронці міцно тримали його недавню знайому, дівчину в темних джинсах і чорно-білій майці із розрізами. Нерозуміючи, навіщо він це робить, Ден миттю понісся із возиком до охоронців.

— Що трапилося? — крикнув він.

Двоє молодиків у формі озирнулися на Дена і оцінив його зовнішній вигляд, промовили:

— Ви знаєте цю дівчину?

— Звичайно, — збрехав Ден, краєм ока помічаючи, як дівчина заклякла від подиву. — Це донька мого найкращого друга… А що вона зробила?

Охоронці переглянулися між собою і один із них невпевнено промовив:

— Вона намагалася поцупити цукерки.

— О-о-о, ні-і-і, — промовив Ден, посміхаючись, немов почув абсурдне припущення. — Вона звичайно бунтарка, як всі підлітки, але ніколи не стане цупити… тим паче цукерки.

Молодики знов переглянулися.

— Добре, — промовив один із них. — Забирайте вашу знайому. Тільки нехай вона тепер ходить по супермаркету із вами. Щоб нам не прийшлося за нею стежити. Згода?

— Згода? — запитав Ден у дівчини.

Та продовжувала здивовано дивитися на дорослого чоловіка, який чомусь вирішив захистити її.

— Ну-у? — протягнув Ден.

— Згода, — отямилася дівчина і вирвала свою руку з міцних тисків охоронця. — І взагалі, ви ще відповідати будете за те, що чіпляєтеся до людей!

Ден взяв дівчину під лікоть і уволік в ряди з цукерками.

— Тільки не треба перегравати, — промовив він.

— А ти дядю, гадаєш, я буду зараз падати тобі в ноги і дякувати? — наїжачилася дівчина, відчувши що небезпека минула.

— Ну, падати не треба, а ось простого «дякую» мені буде досить.

— Не дочекаєшся!

— Зрозуміло, — відповів Ден і простяг руку за коробкою цукерок.

Дівчина тим часом зазирнула у возик.

— А ти, дядю, здається на побачення зібрався! — посміхнулася дівчина. — Пляшка, цукерки.

— Не зовсім, — почав Ден, а потім додав. — Та байдуже…

— Ти, дядю про квіти не забувай.

— От, молодець, — похвалив Ден. — Якщо казати відверто, то про квіти я навіть не подумав.

— Ну ти даєш! — здивувалася дівчина. — Всі баби люблять квіти.

Ден ще раз поглянув на дівчину. Вона намагалася виглядати досвідченою і розбещеною, але навіть крізь товстий шар косметики проглядала ніжна і юна душа… Ображена, розгублена, але чиста та наївна.

— Послухай, дядю, — продовжувала дівчина. — Якщо я тобі допомогла, то заслуговую на шоколадку.

— Заслуговуєш, — погодився Ден і тут же запитав. — Ти голодна?

— Трохи… — зніяковіла дівчина.

— Ну тоді бери свою шоколадку і пішли замовимо собі по величезному бюргеру, — запропонував Ден.

— І колу! — випалила дівчина, а потім невпевнено додала. — Можна?

— Можна, — погодився Ден.

Вони сиділи на лавочці прямо перед супермаркетом і з неймовірним задоволенням наминали бюргери. Ден уважно спостерігав за дівчиною. Вона не була схожа на дитину, котра виросла на вулиці. «Що ж могло трапитися із нею?» — промайнуло в голові Дена.

— А ти не запізнишся на побачення? — запитала дівчина, дожовуючи останній шматочок. — Дякую, я з ранку нічого не їла.

— В мене побачення завтра, — відповів Ден.

— Слухай, а чому ти заступився за мене у супермаркеті?

— Тому що ти намагалася скоїти помилку. А я знав, як тобі допомогти.

Дівчина хмикнула і відвернулася.

— Ти балакаєш так само, як мій старий!

Ден уважно поглянув на дівчину і зненацька промовив:

— А ти настільки ображена на нього, що навіть не можеш сприймати слова, котрі нагадують батька.

Дівчина перелякано поглянула на чоловіка.

— А звідки ти знаєш?

— Знаю «що»? — перепитав Ден. — Що ти на нього ображена?

— Мг, — швидко мугикнула дівчина.

— Здогадався, — пояснив Ден. — Тут взагалі немає нічого складного…

— Бо ти дорослий і все знаєш, — договорила дівчина, перекривив обличчя.

— Ні, — промовив Ден. — Бо я сам ображався на свого батька довгих 15 років…

— Ого-о-о, — протягла дівчина. — 15 років? А за що?

— Я гадав, що він відібрав у мене матір, — промовив Ден. — І намагався помститися йому. Мені хотілося, щоб він на собі відчув, як мені боляче.

— І він відчув?

— Так, — відповів Ден. — Йому було дуже боляче. Але мені від цього не стало краще. Коли я нарешті зрозумів, що батько не відбирав у мене матір, а намагався врятувати її життя, то… відчув себе настільки кепсько…