Глава 24. Я буду поруч, як завжди

Христина сіла за стіл і зняла з ніг туфлі на підборах. Сьогодні виповнювалося 5 років, як вона працює в телерадіокомпанії. Перший професійний ювілей в її житті. Звичайно, вона влаштує невеличку вечірку після робочого дня, адже в неї багато друзів-колег, які ще зранку привітали її. Але була і одна дівчина, працююча із нею бік-о-бік, котра вважала її вискочкою і потай від усіх ненавиділа. Христина це відчувала. І знала, що як тільки в цієї дівчини з’явиться можливість, вона зробить все, щоб усунути Христину від посади головного фоторедактора.

Та можливість поки що не з’являлася. І не тому, що Христина відстоювала свої інтереси. Навпаки, вона нічого в цьому напрямку навіть не зробила. Її інтереси завжди відстоював Вадим. Навіть зараз, при згадуванні про нього дівчина посміхнулася.

— Чому ти мене завжди захищаєш? — якось запитала вона в нього.

— Тому що в кожної принцеси повинен бути лицар на білому коні, — як завжди жартівливо промовив чоловік.

— А я принцеса? — здивувалася дівчина.

— Тобто сумніву в тому, що я лицар на білому коні в тебе немає? — запитав Вадим і підморгнув.

— Звичайно немає, — відповіла Христина. — Ти самий справжнісінький лицар.

Дівчина не кривила душею. Вона дійсно вважала Вадима, свого начальника, найкращім захисником. Часом він навіть нагадував їй дядька Сергія, з далекої сонячної Італії.

П’ять років тому, коли Христина тільки влаштувалася в редакцію, її викликав до себе начальник відділу кадрів.

— В тебе немає освіти? — погрозливо запитав він. — А як ти взагалі сюди влаштувалася? Нам не потрібні недосвідчені працівники! Ти не маєш права тут знаходиться! Ти в нас більше не працюєш!

Навіть зараз Христина відчувала як гриміли в її вухах ці слова. Їй навіть на думку не спало, що можна сперечатися із цим червонощоким чоловіком. Намагаючись не розридатися, вона понеслася до свого стола, за яким встигла просидіти тільки один тиждень і почала збирати речі. Колеги, які займали сусідні столи, здивовано поглянули на дівчину і просто засипали її питаннями:

— Що трапилося?

— Ти куди?

— Чому збираєш речі?

І тільки одна дівчина Оля сиділа мовчки, час від часу посміхаючись.

— А що, — нарешті промовила вона. — Гадала, що можна прийти сюди без освіти, без знань і миттю всіх подвинути?

— Так ось в чому справа, — промовила Христина.

В останній проект затвердили саме Христинині роботи, а Ользі, яка завжди вважалася найкращим фоторедактором, відмовили.

І саме в цю мить немов із-під землі з’явився Вадим.

— Зібрала речі? — звернувся він до Христини.

Дівчина кивнула головою..

— А тепер розкладай, — промовив чоловік і всі в кабінеті розреготалися.

— Так мені… начальник відділу кадрів сказав… — почала Христина.

— То він пожартував так, — промовив Вадим. — До речі…

Чоловік підійшов ближче до Христини і додав:

— В мене є один знайомий в університеті мистецтв. Я зателефоную йому, влаштуємо тебе на навчання.

— Так вступні іспити вже пройшли, — зніяковіла дівчина.

— Кажу тобі, все владнаємо.

І він дійсно все владнав. Христину взяли до університету. Вчителі вважали її талановитою студенткою, тому залюбки допомагали в навчанні. Дівчина з відзнакою закінчила університет і отримала диплом. Її мрія про освіту здійснилася.

Одного разу Христина засиділася на роботі до пізнього вечора.

— Ти досі на роботі? — здивовано запитав Вадим, заглядаючи до кабінету.

— Так, — відповіла дівчина. — Розумієш, все мудрую з цими фотографіями. Відчуваю, що ось-ось знайду потрібний формат… Але ніяк не можу. Комбіную, комбіную і все ніяк.

— На сьогодні досить, — промовив Вадим. — Бо ти згориш на роботі. Вже 10 година. Ти як збираєшся потрапити додому?

— Десята година? — здивовано перепитала Христина. — Я навіть не помітила час…

— Так, збирайся, — промовив Вадим. — Підвезу тебе додому.

— Ні, — зніяковіла дівчина. — Не треба.

— Христина Крилова, — серйозно промовив Вадим. — Не хвилюйтеся. Це не викрадання. Я лише турбуюся про своїх підлеглих.

Дівчина посміхнулася.

— Добре, дякую. Я швидко.

— Ти що, мешкаєш в дитячому будинку? — здивовано запитав Вадим, зупиняючи машину перед інтернатом.

— Так, тимчасово.

— Знаєш, Христино, — промовив Вадим. — Може ти розповісиш мені, що з тобою трапилося? І які таємниці приховує твоє минуле?

Дівчина витяглася на сидінні, немов струна, і мовчала.

— Добре, — погодився Вадим. — Я не буду на тебе тиснути. Я бачу, що ти геть інша і відчуваю, що в твоєму минулому було багато… страждань. Розповісиш, коли буде бажання…

— Дякую, — видавила із себе дівчина.

— Але пам’ятай, щоб там не трапилося, — додав Вадим, — Я завжди на твоєму боці… Адже зараз я бачу розумну і сильну дівчину, яку не зламали ті випробування, котрі трапилися на шляху. І вже це достойно поваги.

А наступного дня Вадим запропонував Христині переглянути квартиру.

— Розумієш, — промовив чоловік. — Володарі квартири виїхали за кордон. І залишили житло на мене. Прохали приглянути. Мені приходиться постійно їздити сюди, щоб приглядати за квартирою. Якщо б ти змогла тут оселитися, то зняла б з мене величезний тягар.

— Дійсно? — здивовано перепитала Христина. — А ти бува не Чарівник?

— Ні, — серйозно відповів Вадим. — Не чарівник. Я лицар.

Так здійснилося ще одне бажання дівчини — жити в окремій квартирі. І нехай вона була поки що не власною, але це було перше житло, в якому вона мешкала сама.

Пройшло багато часу, перш ніж Христина наважилася розповісти Вадиму про своє минуле. Вона відверто розповіла про матір, про життя в Італії, про дядька Сергія і його родину. І навіть торкнулася Дена, але швидко обірвала цю тему. Їй все ще боліло. «Мабуть ця рана ніколи не загоїться», —промайнуло у дівчини. А Вадим, відчувши, який біль завдають дівчині спогади, ніколи більше не питав про Дена.