Глава 7. Що з батьком?

Коли Ден з’явився на літній терасі, то вся родина вже сиділа за столом. Він привітався та зайняв вільне місце, а потім перевів погляд на море.

— А чого ти не знімаєш окуляри? — саркастично поцікавилася Аліса.

— Це тебе не стосується, — сердито відповів Ден.

— Та ні-і-і, — втрутилася в розмову Міла. — Це якраз нас всіх стосується. Адже саме через тебе ми тепер змушені залишатися голодними.

Ден поглянув на стіл. Замість розкішного сніданку він побачив лише чашки з кавою, хліб та шматок масла.

— А що це за сніданок? — здивовано запитав він і поглянув на батька.

Той відкрив рота, щоб пояснити, та Аліса його перебила:

— Ось і нам цікаво, чому це кухар сьогодні не приготував смачний сніданок. А знаєш чому? Тому що вчора йому якийсь бовдур набив пику…

І вона розсміялася. Її радісний сміх дзвенів в повітрі, змушуючи всіх тихенько посміхатися. Всіх, крім Дена.

— Що-о? — здивовано запитав він.

— Не знаю, що ти вчора не поділив з Джованні, — нарешті промовив батько. — Але ти зав’язав бійку з нашим кухарем. І сьогодні вранці він відмовився готувати сніданок. Він вимагає лікарняний.

— Ми кілька днів будемо голодувати? — здивовано запитала Аліса.

— Джованні — твій кухар? — в свою чергу здивувався Ден.

— Ну чому це голодувати, — промовила Міла, звертаючись до Аліси. — Почнемо самі готувати. Може ти нарешті подорослішаєш та навчишся готовити їжу.

— Так, Джованні працює в «Перлині» кухарем, — відповів батько. — Я здивований, що ти цього не знаєш. Ти не міг його не бачити в будинку.

Ден знизав плечима. Він дійсно не бачив кухаря. А може й бачив, але не звернув на нього уваги.

— Послухай, тато, — продовжувала Аліса. — Нам треба на всіх працівників «Перлини» ставити якусь мітку. Щоб Ден наступного разу, коли захоче набити комусь пику, чітко розумів, на що він нас штовхає.

Вона знову почала радісно реготати. Тепер до її реготу долучився Вадим. Ден кинув на нього вбивчий погляд, але з-під окулярів той нічого не побачив, тому продовжував сміятися.

— Хоча ні, — крізь сміх продовжувала Аліса. — Краще надягати на працівників футболки з написом: «Я кухар» або «Я садівник». Щоб наш Дениска міг розім’яти свої руки, якщо вони в нього зачухаються. Але розумів, до чого це може призвести. Наприклад, садівнику можна набити пику. Нічого з садом за тиждень не трапиться. А от кухарю, або покоївці…

— Аліса, годі, — твердо промовив батько і, поглянувши на Дена, додав. — Скажи, що ви з ним не поділи?

— Він поводився ганебно, — відповів Ден. — Він приставав до моєї дівчини.

— Ого-о-о! — здивовано протягла Міла. — До твоєї дівчини? Це до Саши? Даши? Маши? Як її там звуть? Вона ж залишилася в Києві? Як Джованні міг…приставати до неї?

«Маша! — немов грім серед ясного неба промайнуло у Дена. — За ці два дні я навіть не згадав про неї… І чому ляпнув, що Кріс моя дівчина? Вона звичайно мила… але…».

— Її звуть Маша, — промовив Ден. — Вона моя помічниця і…

Він замовк, намагаючись підібрати потрібне слово, але тепер і сам не міг усвідомити, ким була для нього Маша і ким стала Кріс.

— Не треба придиратися до моїх слів, — нарешті промовив Ден. — Я просто обмовився!.. Джованні непристойно вів себе, мацав дівчину у всіх на очах. Дівчина намагалася видертися… Ось я й заступився.

— Як це романтично! — промовила Аліса. — Денис, ти ж не осоромив нашу родину?

Вона підсунулася ближче до столу і пошепки додала:

— Ти ж як треба натовк пику?

— Не хвилюйся, — відповіла Міла. — він гарно натовк пику… як раз на тиждень голодування…

Після сніданку Ден вирішив зателефонувати Маші. Як він міг забути про неї? Ну ладно він! А чому вона ні разу не згадала про нього? Вона навіть не спитала, як він долетів і де розмістився. Здається, це її зовсім не цікавить.

Ден сів в крісло у вітальні і змусив себе набрати знайомий номер. На екрані з’явилася вродлива білявка.

— Привіт, — промовила вона. — Мені зараз не дуже зручно розмовляти. Я проводжу нараду… А чому ти в сонцезахисних окулярах?

— Яку нараду? — здивувався Ден.

— Ми плануємо наступний випуск, — пояснила Маша.

— Як це ви плануєте? — розсердився Ден. — Без мене?

— Не гарячкуй, — промовила Маша. — Ми тільки накидаємо кілька ідей. Я збиралася потім скинути їх тобі, щоб ти міг ознайомитися.

Ден видихнув. «Чому мені завжди здається, що вона прагне зайняти моє місце?» — промайнуло у нього.

— Добре, — погодився Ден.

В цю мить до вітальні увійшла Аліса і тихенько сіла в крісло навпроти.

— Ти так і не відповів, — настоювала Маша. — Що з твоїм обличчям? І чому ти в сонцезахисних окулярах? Мені здається, чи то дійсно синяк?

Ден не встиг навіть рота відкрити, як Аліса дзвінко засміялася і промовила:

— Звичайно синяк! Адже наш невгамовний Ромео захищав якусь дівчину! Маша, я б на твоєму місці не залишала надовго такого красеня… У-ве-дуть!

— Що? — перепитала Маша. — Ден, що відбувається? Хто це говорить?

— Не звертай увагу, — промовив чоловік, погрожуючи сестрі кулаком. — Продовжуй нараду. Потім мені зателефонуєш.

Він вимкнув телефон і сердито поглянув на Алісу.

— Якого дідька ти влізаєш в чужі розмови?

— Послухай, — просичала молодша сестра. — Не треба робити мені зауваження! Я цього не терплю!

— Батько тебе розпестив, — розлютився Ден. — Але ти переходиш межі. Ти вже не маленька дівчинка, яку всі покинули. Ти доросла жінка, тому досить прикриватися своїми дитячими травмами!

Очі Аліси гнівно блиснули. Посмішка миттю зійшла з її обличчя. Вона підвелася і скрізь зуби промовила:

— Ніколи не чіпай цієї теми!

Потім вона розвернулася і вийшла з вітальні. Ден залишився на самоті. «Дідько, — вилаявся він про себе. — Я вже третій день тут, а ми ще й досі нічого не вирішили з батьком. Мені вже час додому вертатися. Треба працювати над новим випуском, поки там не запороли… А Маша молодець. Не розгубилася… Вона знов довела, що підходить мені по всім параметрам… Треба поговорити з батьком, хай знайомить нас з нареченою і… нехай підписує шлюбний контракт».