Глава 6. З’ясування стосунків

— Ну що? — запитала Христина в трьох дітлахів, які сиділи за одним великим столом. — На сьогодні досить?

— Досить, досить, — озвалися вони гуртом.

— Добре, — погодилася дівчина. — Я бачу, що ви вже заморилися. Але я хочу вам нагадати, що на наступні заняття вам треба повторити весь курс математики, який ми пройшли за цей рік.

— Ого! Весь? — загукали дітлахи.

— Звичайно весь, — наполегливо промовила Христина. — Ми спробуємо написати екзаменаційні тести. А я тим часом відправлю запит до української школи і нам призначать годину, коли ми зможемо скласти справжні іспити. Питання є?

— Ні-і-і, — хором відповіли дітлахи.

— Тоді урок закінчено, — промовила Христина і посміхнулася.

Діти, яким на вигляд було років по 10-12, підвелися і почали збирати речі.

— А сьогодні будуть ігри? — запитав один з хлопчаків.

— Звичайно, — кивнула головою Христина.

— А танці? — поцікавилася дівчинка-учениця.

— І танці будуть, — промовила Христина. — І навіть смачні пироги з рибою також будуть.

— Ура, ура, — загукали діти.

Поглядаючи на своїх учнів, Христина посміхалася. «Які ж вони розумники, — міркувала вона. — Мені просто пощастило з такими наполегливими учнями… Нічого, що їх поки що тільки троє… Можливо згодом інші батьки зрозуміють, наскільки важливо дати дітям нашу українську освіту… Діти, які потрапили за кордон, повинні мати змогу обирати подальший шлях…» Ці роздуми, як завжди, змусили її засмутитися. «Нічого, — продовжувала вона в думках. — Все владнається. Дядько Сергій пообіцяв допомогти… Хоча… можливо треба відмовитися, поки ще не пізно?»

І саме в цю мить вона згадала Дена. Перед очима виникла його висока постать с міцним торсом. Вона згадала, як він посміхався до неї, а потім однією рукою підхопив велосипед і поніс його до багажника… Пам’ять перенесла Христину прямісінько в його обійми… Там, на узбережжі моря Ден ніжно обіймав її та пригортав до себе. Вона згадала, як доторкнулася до його міцних грудей і тієї ж миті відчула приємне тепло, яке заповнювало все її тіло. Він несподіванки вона тоді закрила очі і відчула той жаданий поцілунок…

— Вух, — видихнула Христина, відганяючи від себе непрохані думки.

Діти давно вже побігли на вулицю, а вона продовжувала сидіти в цій порожній кімнаті, яка слугувала їм школою.

«Цікаво, — розмірковувала дівчина. — Він приїде сьогодні? А якщо не приїде? Ну чому я не запросила його вчора?! Треба було якось натякнути, що буду рада тебе бачити… А може… я не сподобалась йому… тоді моє запрошення виглядало б жахливо…»

— Крі-іс, — погукала молода жінка, яка зазирнула до кімнати. — Ти чого тут сидиш?

— Вже йду, — відповіла Христина.

Вона піднялася зі стільця, склала підручники та вийшла з будинку. На подвір’ї було багато людей. Дітлахи приймали участь в спортивних змаганнях, а батьки та односельці веселилися від душі. Ці ігри, танці та святкові столи з пирогами, влаштовували односельці, намагаючись підтримати Христину та учнів. «Ти дуже важливу справу робиш, — якось сказав їй дядько Сергій. — Тому вони з радістю тебе й підтримують». Дівчина віднесла книжки до своєї домівки. Коли вона знову з’явилася на подвір’ї, то навкруги лунала музика і деякі пари вже танцювали.

Христина мимохіть кинула погляд на дорогу, але чорного блискучого Ніссану там не було. «Чому я вирішила, що він приїде? — промайнуло у дівчини. — Він нічого мені не обіцяв…»

В цю мить до неї підійшов Джованні, її добрий, гарний товариш, котрий готував їжу, немов бог, і потроху вчив цій майстерності Христину.

— Твої пироги сьогодні неперевершені, — похвалив він.

— Дякую, — посміхнулась Христина. — В мене просто був гарний вчитель.

На обличчі Джованні миттю з’явилася посмішка.

— Пішли потанцюємо, — запропонував він.

— Добре, — погодилася Христина.

Джованні повів дівчину до центру кола з танцюючих. Потім він міцно обійняв її за талію та притиснув до себе.

— Ого, Джованні, — здивувалася Христина. — Ти навіщо мене так міцно обіймаєш?

Вона намагалася відсторонитися від чоловіка.

— Тихіше, — промовив Джованні, поглядаючи на когось за спиною Христини.

Дівчина озирнулася і помітила свою подругу Ксенію, з якою зустрічався Джованні.

— Ви що, посварилися? — пошепки запитала Христина.

— Так, — погодився італієць.

— Із-за чого посварилися? — поцікавилася Христина.

— Вона сказала, що мій соус не такий вишуканий, як в десь в Неаполі, — прошепотів Джованні.

— Ти серйозно? — здивувалася Христина. — Посварилися через таку дурницю?

Джованні сердито поглянув на свою супутницю.

— Це не дурниця! — образливо промовив він.

Потім він знов перевів погляд на Ксенію. Остання сердито спостерігала за ними. І тієї ж миті він ще міцніше притиснув до себе Христину. Його руки почали гладити спину дівчини.

— Ти здурів?! — прошепотіла Христина, намагаючись видертися із його обіймів. — Негайно відпусти мене!

І тієї ж миті вона побачила, немов в сповільненому фільмі, як здоровенний кулак пролетів біля її обличчя та зі всього розмаху врізався в щелепу Джованні. Той заревів від болю, і неначе лялька відлетів убік. З-за спини почувся крик Ксенії. Остання щодуху кинулась до Джованні. Христина озирнулася і нарешті побачила власника здоровенного кулака… Це був Ден.

— Ти навіщо його… — почала Христина, але не встигла договорити.

Джованні вже стояв на ногах. Італійська кров бурлила в ньому. Тому, як Ксенія не намагалася втримати коханого, він наніс Дену удар у відповідь. Останній, зосередившись на Христині, не встиг ухилитися. Між чоловіками зав’язалася бійка. Розняти цих нестриманих розбишак змогли тільки здоровані-односельці.

За чверть часу Ден сидів в кімнаті Христини на її ліжку.

— Чому ти почав бійку? — запитала Христина, прикладаючи до синців на обличчі Дена марлеву серветку.

— Як це чому? — здивувався Ден. — Він мацав тебе!