Глава 5. Родинне гніздо

Ден підійшов до гарного триповерхового будинку з червоним дахом і натиснув на дзвоник. Цей маєток батько придбав настільки несподівано, що чоловік і досі не міг збагнути, що того спонукало. Батько навіть ні з ким не радився. Просто одного разу повідомив: «Ми з матір’ю купили маєток в Італії і переїжджаємо туди жити». А потім мама, побачив цей будинок промовила: «Це справжня перлина, перлина Середземномор’я». Так цей гарний маєток почав зватися «Перлиною», але так і не зміг стати жодному з дітей рідною домівкою.

Двері відчинила Жанет і ласкаво всміхнулася.

— Привіт, Денис, — промовила вона. — Я дуже рада, що ти прилетів. А де твої речі?

Добра, стара Жанет. Вона з’явилася в батьковому домі, вірніше в оселі батьків (на той час матір Дена була ще живою) в ту саму мить, коли старий придбав маєток. І з того часу завжди була поруч. Вона допомагала матері Дена по господарству, наводила блиск в тих кімнатах, котрі здавалися туристам і завжди радісно зустрічала їх, дітей, коли вони прилітали до «Перлини». А потім після смерті матері, саме вона жаліла Алісу, вислуховувала Мілену і намагалася будь що допомогти Дену.

— Жанет, — Ден міцно обійняв жінку. — Як же мені бракувало тебе!

— Де твої речі? — знов запитала домогосподарка.

— Я залишив їх в готелі.

— Ти зняв готель? — здивувалася Жанет. — Навіщо? Та де таке видано, щоб дитина знімала готель, замість того, щоб зупинитися в рідній домівці?!

— А як мені бракувало твого буркотіння, — посміхнувся Ден і зробив крок до будинку. — Ну що, мої сестри вже тут?

— Так, — погодилась Жанет, закриваючи двері за Деном. — Вчора прилетіли. Аліса не сама. Вона прилетіла… з якимось чоловіком. Тобто зі своїм хлопцем.

Ден уважно глянув на Жанет.

— І що з ним не так? — запитав він.

Домогосподарка знизала плечима. Якусь мить вона стояла мовчки, немов гадала, як краще сказати, а потім промовила:

— Не знаю, але моє серце підказує, що він не годиться для нашої дівчинки.

— Жанет, — Ден знов обійняв жінку. — Аліса вже давно не дівчинка. Їй майже 25 років і вона може сама обирати собі чоловіка.

— Ну добре, добре, — промовила Жанет і значно тихіше додала. — Сам побачиш.

Коли Ден увійшов до вітальні, то побачив Алісу. Вона сиділа в кріслі, тримаючи в руках келих вина. Його молодша сестра своїм виглядом нагадувала одне нескінченне свято. Вона завжди носила яскравий барвистий одяг, який щедро доповнювала різними прикрасами, а на обличчя накладала стільки макіяжу, що розгледіти природні риси було майже неможливо.

— А-а-а, — зраділа Аліса. — А ось і мій братик Дениска. Дивись, Вадимчику, вчора я знайомила тебе з Міленою, з «жінкою, яка створила себе сама», а тепер хочу познайомити з Денисом, який не створив себе сам, а відкрив видавництво журналу на батькові кошти.

Ден перевів погляд в тому напрямку, куди дивилась Аліса і помітив чудернацького чоловіка. Незнайомець був в чорному одязі, а його довге волосся було заплетене в велику кількість косичок. Він, як і Аліса пив вино.

— І я тебе радий бачити, сестричко, — промовив Ден, а потім виразно подивився на незнайомця. — Мене звуть Ден.

— Вадим, — відповів чоловік, навіть не піднімаючись із крісла.

«Гарним манерам тебе не вчили,» — промайнуло у Дена в голові. Тієї ж миті до вітальні зайшла Мілена — висока жінка з карими очами, які дуже нагадували очі Дена.

— Ти вже тут? — промовила вона. — Чудово!

А потім поглянув на Алісу додала:

— Якого дідька ти з самого ранку п’єш?

Аліса тут же допила все вино, не зводячи погляду зі старшої сестри, а потім промовила:

— Я повинна питати в тебе дозволу?

— Аліса, — просичала Міла. — Ти занедбуєш своє життя!

— Міла, — промовила Аліса. — Мені здається, що ми зібралися не для того, щоб виховувати мене.

— Але я, як старша сестра, маю право зробити зауваження.

— Маєш право? — розсміялася Аліса. — Та ти в своєму житті наведи порядок! «Жінка, яка створила себе сама»! Смішно сказати. Що ти створила? В тебе є чоловік — ні! Діти — ні! І навіть твій бізнес, твоя «Феєрія хутра» не сьогодні-завтра накиває п’ятами.

— Досить! — рявкнув Ден.

Його голос пролунав на весь будинок і змусив сестер миттю замовкнути. Майже хвилину вони уважно дивилися на брата, а потім Аліса промовила:

— М-м-м… «Слышу речь не мальчика, но мужа».

Саме в цю мить до вітальні зайшов батько Сергій — високий сильний чоловік 50 років.

— Вітаю, синку, — промовив він. — Я не чув коли ти прилетів. Гадаю, Жанет підготувала тобі кімнату.

— Я зняв номер в готелі, — холодно відповів Ден.

Батько уважно подивився в рішучі очі сина і підкреслено ввічливо відповів:

— Твоє право.

Потім він поглянув на Алісу, перевів погляд на Мілу та промовив:

— Стіл накрито на літній терасі. Пішли поснідаємо.

За кілька хвилин вся родина зібралася за столом. Сніданок був розкішний, тому кожний їв мовчки, не знаходячи сил підняти важливу для всіх тему.

З тераси було видно море. І Ден час від часу кидав погляд на цю водну стихію. Вона нагадувала йому про Кріс. Він дивився на хвилі, котрі бились о скелі і згадував її слова: «Дозволь хвилям накинутися на твої ноги… Неймовірне відчуття… ти відчуваєш силу моря…». Потім він дивився в далечінь і йому здавалося, що море набуває смарагдовий відтінок її очей. Він майже бачив її. Ось вона посміхається, кружляє перед ним, відкриваючи гарні стрункі ноги… і повністю тане в його обіймах…

— Давненько я не бачила такої дурнуватої посмішки, — промовила Аліса, відірвав Дена від думок.

— Що-о? — не зрозумів Ден.

Всі присутні уважно спостерігали за ним.

— Мабуть мрієш про щось гарне, — пояснила Міла. — Тому на твоєму обличчі з’явилася посмішка.

— Останній раз я бачила таку дурнувату посмішку, — продовжувала Аліса. — коли Ден втюрився в ту… як її там… нашу сусідку з під’їзду.