Глава 4. Тобі не робу треба носити

Рибальський човен прибив до берегу. Христина справно зіскочила з човна на місток. Тієї ж миті чоловічі руки поставили на місток два відра з рибою.

— Ну тримай, дівчинко, свій улов, — промовив рибалка.

— Дякую.

— Коли приходити на вечерю? — пожартував інший рибалка, молодий хлопчина років 25.

— Цю рибу ми приготуємо завтра, — промовила Христина. — То ж якщо в тебе є бажання, то приходь до нашої школи. Тільки для всіх правило одне — навчання обов'язкове!

— Та-а, — махнув рукою хлопець. — Мені вже пізно навчатися. Мабуть мені долею судилося стати рибалкою.

— Нічого поганого не має в тому, щоб бути рибалкою, — зауважила дівчина. — Але ти міг би отримати освіту.

Перший рибалка, кремезний чоловік з обличчям, просоленим морем та вітром, не втримався та втрутився в розмову:

— Кріс, навіщо йому освіта? У Петра все є. Він заробляє гарні гроші, в нього є своя оселя і не сьогодні-завтра донька сеньйора Карло одружить його на собі. Ну, а що ще потрібно для щастя?

Христина знизала плечима. Їй хотілося додати: «А як же самореалізація? Невже вам ніколи не хотілося зробити щось таке, об аж дух захоплювало? Невже ви ніколи не мріяли про те, щоб підняти вітрила на кораблі та відправитися в кругосвітню подорож? Або…» Та кремезний рибалка, який уважно спостерігав за дівчиною, зненацька промовив, немов почув її думки:

— Кріс, у кожного своє щастя.

— Дякую за поміч і за рибу, — посміхнулась Христина і, махнув рибалкам на прощання, додала. — До побачення. Якщо буде бажання, то обов’язково приходьте до школи.

Потім вона взяв два відра з уловом та пішла до селища. Чорний блискучий Ніссан вона побачила здалеку.

— Не може бути? — здивовано прошепотіла дівчина. — Ден? Що він тут робить?

Думки закружляли в голові з неймовірною швидкістю, а в десь глибоко всередині з’явилося тепло.

— Можливо він тут у справах? — гадала дівчина. — А може йому захотілося побачити мене?

Від цього припущення щоки дівчини запалали вогнем і тепло, котре зненацька з’явилося в грудях, тепер розливалося по всьому тілу. Серце відбивало скажений ритм, тому дівчині прийшлося зупинитися та глибоко зітхнути.

І тієї ж миті в голові промайнуло: «Я знову виглядаю жахливо. Ну чому на мені зараз не сукня? Та зелена сукня під колір очей... Цікаво, вона сподобалась би Дену. Тобто, я в цій сукні». Ці думки її засмутили і одночасно здивували. «Чому я взагалі про нього думаю?» — запитала вона сама себе.

Дівчина знов підняла відра і покрокувала до селища. Її погляд постійно свердлив автівку, намагаючись крізь темне скло роздивитися водія. Але як дівчина не напружувала свій зір, їй це не вдавалося.

— Привіт, рятувальниця кульгаючих псів, — почула вона за спиною знайомий голос.

Христина обернулася і побачила Дена. Сьогодні він виглядав ще гарніше, ніж вчора. В його карих очах відбивалося сонце. Здавалося, що світило, сідаючи за обрій, бажало зберегти всю свою теплоту та ніжність саме в цих очах. Христина не встигла навіть відповісти, як відчула, що Ден забирає в неї відра.

— Привіт, — промовила вона.

— Господи, — здивовано промовив чоловік. — Невже ти так багато з’їдаєш, що тобі потрібно два відра свіжої риби?

— Ну звичайно, — жартувала дівчина. — І цього вистачає тільки на вечерю.

— В житті не думав, що тендітні дівчатка можуть бути такими ненажерливими.

Так жартуючи і сміючись вони зайшли у селище та зупинилися біля невеличкого будиночка з червоним черепичним дахом.

— Твій дім? — запитав Ден.

Христина кивнула головою. Вчора вона вийшла із машини задовго до перших будинків. «Я не хочу, щоб по селищу поповзли чутки,» — пояснила вона. Тому цей будиночок він бачив вперше.

— Це не зовсім мій дім, — промовила дівчина. — Я знімаю кімнату в цьому будинку.

Ден кивнув головою і нарешті згадав:

— Кріс, я цілу годину чекав на тебе і зовсім забув, що привіз тобі щось.

— Що? — здивовано запитала дівчина.

Ден поставив відра на подвір’ї і промовив:

— Зараз принесу.

За хвилину він повернувся, тримаючи руки за спиною.

— Відгадай, що я привіз? — промовив Ден посміхаючись.

— М-м-м, — міркувала Христина, піднімаючи очі догори. — Можливо, це… іграшка для Салямі?

— Для кого? — здивувався Ден.

— Для Салямі, — посміхнулася Кріс. — Так звуть нашого собаку… Ну того, якого ми вчора рятували.

— Дивне ім’я, — зауважив Ден. — І дуже креативне. А чому не сосиска?

— Сосиска не солідно, — розсміялася Христина. — А він у нас солідний пес. До того ж господар. Він вчора вхопив у сусіда шматок салямі і приніс його додому. Ти тільки уяви як він, кульгаючи, біг через все селище зі шматком ковбаси… Ось тому сусіди і прозвали його Салямі.

— Ну, Салямі, значить, Салямі… — погодився Ден. — Це не іграшка для Салямі, тож продовжуй відгадувати.

— М-м-м, — знов промуркотіла Христина. — Можливо це щось смачненьке? Смажені ковбаски для Салямі?

— Ні-і-і.

— Ну тоді здаюся.

— Швидко ти здалася, — промовив Ден.

Він витягнув руку з-за спини і Христина побачила ланцюг до велосипеду.

— А-а-ах, — здивовано вимвила вона.

— Так, — погодився Ден. — Справжній чоловік ніколи не кине дитину на призволяще.

— Дитину?! — обурено вимовила Христина. — Я не дитина! Скільки можна тобі пояснювати!

Ці слова розлютили її. В той час, як вона хотіла сподобатися йому, він бачив в ній лише малу дівчинку. «Треба негайно перевдягатися, — промайнуло у неї. — Коли він побачить мене в сукні, то зрозуміє, що я вже жінка, а не дитина!»

Ден уважно спостерігав за дівчиною, примружив очі. Посмішка не сходила з його обличчя. Здавалося, він отримує задоволення від цієї ситуації.

— Де твій велик? — нарешті запитав чоловік. — Давай його сюди, я відремонтую.

Поки чоловік знімав старий та чіпляв новий ланцюг, Христина влетіла в будинок і швидко відчинила дверцята шафи. «Ось вона, моя улюблена сукня!»